У маленькому містечку Гадячі мешкала жінка. Звали її Оксана Андріївна. Життя її було, на її погляд, гідним. Хоч родини й дітей не склалося, зате була власна охайна хатка та робота бухгалтеркою на фабриці меблів.
Дожила Оксана спокійно до п’ятдесяти років. Життя їй подобалося, особливо порівняно з сусідами. Приємно було думати, що в неї все гаразд — адже вона ж добра людина, нікому зла не бажає.
А сусіди… От біда! На одному з нею поверсі жила жінка років за шістдесят, а волосся — яскраво-фіолетове! Ще й у облягаючих сукнях ходить! Сміх та й годі. «Міська божевільна», — думала Оксана й тішилася, що сама виглядає пристойно.
Третя сусідка й взагалі сором. Двадцять один рік, а вже дитина! І той хлопчикові мало не п’ять. Напевно, ще в школі завагітніла. Батьків у дівчини не було — жила з дитиною сама, та ще й з тією фіолетоволосою бабусею товаришувала. Поки дівчина працювала, та дитину доглядала.
«Такі самі до таких і липнуть, — думала Оксана. — А до мене й не підходять. Побачать порядну жінку — і слова вимовити соромно. Тільки в ліфті «добрий день» кинуть».
Ще один сусід — чоловік років тридцяти. Коли Оксана вперше побачила його, аж здригнулася: руки, шия — усі в татуюваннях! Хіба ж так можна? У її молодості таких одразу вважали негідниками. Мабуть, нічим іншим не виділишся, крім як шкіру псувати. Краще б книжки читав!
Так міркувала вона щодня, зустрічаючи сусідів. А вдома тихо раділа, що живе, «як треба». Іноді обговорювала їх із подругою по телефону. Розмовляти більше було ні про що, тому «татуйований тип», «малолітня мати» та «дивна бабуся» стали головними темами.
Одного вечора Оксана поверталася з роботи в поганому настрої. На фабриці — недостача. Вперше за роки! На кого звалять? Звичайно, на бухгалтерку. Голова боліла з ранку, а тепер у вухах шуміло, ноги стали важелями.
Вона ледве дійшла до під’їзда й сіла на лавку. Раптом відчула дотик до руки. Підняла очі — перед нею стояла та сама «божевільна» фіолетоволоса бабуся.
— Вам погано? — заклопотано запитала сусідка.
— Голова… — прошепотіла Оксана.
— Ходімо до Богдана, він сьогодні вдома. Ви бліда, мов тінь.
— До якого Богдана?
— Та ж живе з нами на поверсі! Він лікар-кардіолог. Невже не знали?
Піднявшись, сусідка подзвонила у двері. На порозі з’явився той самий «негідник» у татуюваннях.
Богдан поміряв Оксані тиск, дав таблетку. Незабаром біль відступив.
— Обов’язково покажіться лікарю. Навіть таким молодим жінкам, як ви, треба стежити за тиском, — усміхнувся він.
— Дякую, — соромливо прошепотіла Оксана, згадуючи, як обмовляла його. «Зовнішність — є, розуму — нуль», — казала вона. А він, виявляється, щодня рятує життя.
Повернувшись додому, Оксана прилягла. Як же вона помилялася! І бабуся з фіолетовим волоссям — доброї душі людина.
Раптом у двері постукали. На порозі стояла сусідка, тримаючи за руку дівчинку.
— Я перевірити хотіла, як ви. Пробачте, що з Олесею — Наталка на роботі… Давно хотіла познайомитися, та не наважувалася. А тут нагода!
— Заходьте, чаю поставимо, — несподівано для себе запросила Оксана.
За чаєм бабуся розповіла: у дитинстві доглядала за хворою матір’ю, навчання не склавТієї ночі Оксана Андріївна вперше за багато років спала спокійно, а ранком, прокинувшись, вийшла до вікна й побачила, як Богдан у татуюваннях везе на санчатах Олесю й Наталку, сміючись і кидаючи в них сніжки, а фіолетоволоса бабуся, сміючись, знімає їх на телефон, і раптом Оксана зрозуміла, що в цьому будинку вона ніколи не була самотньою.
