Камяна жінка
Ганну Миколаївну привезла швидка в небачене передранкове марево. Місто здавалося нереальним: бруківка розтиралася під ногами у людинопотоках, медузоподібних, із мутними лицями. Вона впала у багнюку біля проспекту Героїв УПА, вага її нерухомості розчинилася у брудній калюжі як у дитячому сні, з якого не вирватись вже ні на яку сторону. Чоловяги похапцем обережно зібрали Ганну у водянистий автомобіль, наче величезну рибу з річки, і доправили до приймального.
Вона, висока і могутня жінка у синьому костюмі й черевиках на деревяних підборах, з макіяжем, що підкреслював великі очі і повні губи, у вухах сріблясті підвіски з гірським кришталем, сумка з темної шкіри міцно затиснута колінами котилася на інвалідному візку, поставивши ноги як колоди. Лягати вона принципово відмовилась. Коли прийшла до тями, сонно картаючи водія через запах цигарок, фельдшерці дорікнула, що надто повільна, а практиканта-студента суворо попередила: «Не торкайся до мене навіть думкою!»
Дуже й хотів, пробубонів хлопак.
От ще тикнете мені чимось, тоді побачимо, хто кого! вїдливо відповіла Ганна, спираючись на підлокітники. Притягнувши сумку під саме підборіддя, вона зібралася в собі, як сердита сова, і пильно оглядала приймальню очима несподіваного ревізора.
Шкіра покривалася дрібними судинками їх намагався приховати товстий шар тонального крему, проте спітнівши від уколу, крем скотився зморшкуватими напливами, підкреслюючи складки.
Давайте ж далі, не хочу тут чекати сквозить! заявила вона, кивнувши у бік коридору, заваленого людьми.
Реєстраторка у розкішній лисячій шубі суворо глянула на нову пацієнтку відібрала в медиків папери, буркнула, що далі Ганна їхня турбота.
Гіпертонічний криз… На вулиці знепритомніла… Головою не вдарялась… Зараз тиск доповідав хлопчина в синій формі.
Ромчику, йдіть вже! лагідно погладила його по плечу медсестра. Він був їй надто схожий син?
«Треба… своїх прилаштовувати», мимохіть подумала Ганна.
Моторошно боліла голова, руки важчали і спадали на коліна, тоді сумка ледь не падала на підлогу підняти її вже бракувало б снаги. І зовсім не залишилося сили. Навіть говорити важко, язик сухий, мов з ватним напливом. Пити хотілося до болю.
Дайте води, будь ласка, ясно і голосно, але ні до кого, попросила Ганна.
Її не почули. Навколо, у напівсні, люди рухали каталками, вели хворих, розмовляли, трусили тими, хто вже «відключався». Повз них сновигали лікарі, нюхали власні стетоскопи, читали папери на ходу, когось перекликали, і навіть кричали туди. Медсестри займалися своїми зовсім повсякденними справами, проте Ганні здавалося, що усе відбувається за склом, у світі, де її немає.
Баришівська? Де Баришівська? нарешті озвалася одна, «медичка» так охрестила їх невидимим глузом Ганна.
Це я, відгукнулася Ганна, а згодом і голосніше. Я тут!
Ось баночка. Туалет там, далі кров. Знімайте шапку, не холодно тут, не Конотоп.
Ганна й забула про багатошарову лису шапку звідти і витікали потоки поту, палило тімя.
Неохоче стягнула шапку, тицнула до сумки. Сумка модна львівська давно набита файлами та контрактами. Не планувала тут лишатись, як відпустить додому! Баришівській Ганні Миколаївні, директорці будівельної компанії «Вікна у світ», ніколи марнувати час у лікарнях бізнес не чекає.
Медсестра поклала пластиковий контейнер на коліна.
Ганна Баришівська величезна, обємна. Завжди такою була: і немовлям, і дівчинкою, і дівчиною. «Ой, яка ж велика у вас…» казали мамі у дитячій поліклініці. «Ого, який розмір ноги!» зітхали продавчині, коли малі туфельки вже не влазили.
Мати Ганни біля неї справжня Дюймовочка, та ж гени від велетня-батька дівчині, видно, дістались. Але велетня вже давно нема вимило смертю від раку, коли Ганці вісім було.
Завжди себе трохи соромилась. Немов Гуллівер ходила між дитсадівцями, всі її уникали, вважали чужою. У спорті почула себе вперше Кимось абсолютно випадково. Мама закрутила невеликий роман із тренером, щоб не заважала віддала на легкоатлетику: метання диска, штовхання ядра. Це стало втіхою. Травми, біль у плечі але вперше відчула, що вона потрібна і навіть талановита. Пізніше злякано плутала просте чоловіче зацікавлення з чимось більшим, наробила дурниць, поховала матір, а потім зліпила із себе таку жінку, що за нею нишком обертались усі, дивувались її незламності.
Починала з жеку керувала ремонтниками. Далі перелом: Незалежність, народжуються кооперативи, Ганна зі своєю бригадою «шабашила» на будовах. Її, таку масивну, спершу за чоловіка приймали а потім визнавали. Свої. Була суворою, місцями різкою, компаній не любила. Але свої.
«Камяна баба» переказували стиха.
Пізніше зявляється її фірма «Вікна у світ». Ганна Баришівська розбирається у тонкощах віконних конструкцій і її поважають.
З підлеглими без сентиментів, чаї не розводить, але стоїть за ними, наче мур. Кожному щастя на додачу: до лікаря, у крамницю, проводжає на огляд, дарує подарунки до свят, але Снігуркою не рядиться смішно, з її габаритами.
Все тримала під контролем, знала навіть те, що лише збиралися зробити (навіть про тест на вагітність своєї секретарки Тетянки завше знала раніше за неї).
Знала про сварки, про вступи і невступи, про родичів, що осідали в хаті як сніг на голову. Замовляла для чужаків продукти, допомагала вступати нужденним, вибивала пільги усе хапає на лету. Життя навчило захищати себе і своїх тих, хто не виринув, як вона.
Подруг не було. І краще так: ніхто не відкусить за спиною, не скаже «наша верста».
Камяна жінка не помилялася, не кидалася зайвим співчуттям. Різала правду-матку, але завжди із діапазоном. Звільняла шукала, куди прилаштувати. Не прийме не її клопіт вже.
Тиран? Ні, швидше, локомотив на рейках до світлого майбуття. І хай би хтось став у неї на шляху розчавить.
А за локомотивом завше тягнувся маленький вагончик син Віталій. Для нього й старалась
Ті, хто не витримував такої хватки, відходили. Але таких одиниці. Криза, конкурувати важко біля неї вже сформувався кістяк відданих.
Підтримка вся на них. Поки Ганна лежить у лікарні (як Бог дасть) сподівається, що угод не проґавлять!
Що це таке?! Заберіть! Не піду! відкинула баночку Ганна. У мене приступ! Мені лягти треба, ви що не читали?!
Та не репетуй, ластівко, пожвавився чоловік обдертого вигляду на лавці, з бинтом на голові. Підняв баночку, крутнув у руці. Можу за тебе, а? Ха-ха! Але тоді шапку дай, просто так ні-ні… Люблю таких великих!
Себе рятуй! огризнулася Ганна, відштовхнулась, відкотившись до стіни, залишивши на штукатурці вмятини.
Жінко! Не трощіть стіни! Ремонт же тільки закінчили! дорікнула жінка в халаті з бейджиком. Свєта, чия вона? Куди її?
Я нікому. Своя. І додому піду. Який тут адрес, таксу викличу…
Куди ж ви?! Таксі їй! Сидіть, зараз лікар подивиться, оклигаєте, примирливо відповіла адміністраторка.
Та Ганна вже дзвонила.
Віталію? Олено, сина сюди, строго в трубку сотового. Це важливо. Я в лікарні, завтра зустрічі. Мені потрібен Віталій.
Не наказує, але говорить так, ніби вся реальність тріщить.
Олена, невістка Ганни, в двері ванної: Твоя мама дзвонила. В лікарні.
Чуєш, почекає! Через 10 хвилин, Віталик грюкотів душем.
Він чув. Але раз мама ще дзвонить, значить, живе. Почекає.
Колись Віталик теж чекав маму, кожен день з ранку до вечора, щоб вона прийшла.
У мами справи, мамин «бізнес», переїзд на нову квартиру через компанію вікон. Вона й школу вікнами утеплювала, і дачі друзям все сама, скрізь мережа виконробів, дизайнерів. Керувала, вела, продавала і розривала угоди. Та тільки малий рибчик зі смішним їжачковим іменем «Віталик» все якось із іншого кошика.
Мама не лаяла, не била, просто перевіряла завдання, кивала, якщо добре, а далі «до ідеалу». А любов ніколи не казала. Ніколи не шепотіла на вухо, що Віталик у неї найкращий. Не казала, що любить. Мовчала.
«Та не любить вона мене» дійшов думки Віталик у девятнадцять. Так, мама влаштувала навчання, полегшила життя. Але хіба це не обовязок? Не просив народжувати А лікарня дрібниця!
Ганна почула, як Олена промовила, що Віталик перетелефонує.
Вона натиснула «відбій». Адміністраторці, хто вона тепер ніхто. Своя. Син передзвонить, як захоче, невістка жує гумку, остерігається, що свекруха її «привяже». Краще бути своєю.
Ще раз спробувала встати, сперлася на стіну і завалилася. Баночка до ніг покотилась, розсипалась вмістом ароматна сумка, турботливо на запилений лікарняний лінолеум впала шапка.
Дідько крикнув мужик, кинувся піднімати. Швидко запхав у кишеню Ганнин гаманець, зняв перстень із жовтим бурштином.
А чоловік цей когось нагадував, дуже смутно Але хто? Ніяк
Не чула нічого, тільки дихала, зсунувши голову, у вухах одноманітно: «Тримайтеся правої сторони»
У будні на роботу Ганна їздила службовою автівкою. За кермом Роман Іванович, уже стільки років точний, як годинник. Машина завжди чекала під підїздом, двері відчинялися для «камяної жінки», він вмикав класичну музику, поки Ганна переглядала контракти, або просто дивилась у скло на світ З-поза меж. Роман все отримував медикаменти для дружини, путівки, премії. Знав: і вночі викличе і не ремствував. Так належало з контрактом.
Сьогодні ж, приїхавши, залишився на подвірї ба мусоровоз вгатив у бампер.
Ганно Миколаївно, таксі? Ну і влипли так вже влипли! голова в плечі.
Я метроїдом, відрізала Ганна. Роман мусив вирішувати сам.
Пішла собі велетенською, змерзлою хмарою до метро. Перехожі поступалися, відступали в сторони її важко не помітити. В туманних коридорах метро люд потік текучими натовпами, в обличчях ні віку, ні памяті. «Тримайтеся правої» знову крутилось у вухах.
В лікарняній палаті стоїть напівтемрява, душно пахне мятними ліками і чомусь гречкою й ванільними сухарями.
Палата на третьому поверсі. За вікнами не проспект, а щось строкате й мерехливе, неначе велетенська гірлянда.
Памятається, як купувала таку з лампочками у «Дитячому світі». В той вечір заходила за Віталиком у садочок він на лавці, вихователька вже спішить.
Ну, Вітальчику, й за тобою прийшли! вчителька дзвінко вимовляє.
Віталик швидко, щоб не побачила мати, витирає сльози й натягує комбінезон червоний із сріблястими вставками: хлопцеві дуже подобався, але він цього не показує назло мамі. Все мстився за тата, за «велетенську» маму
Мами інших дітей лагідні, ситі, сідають навпочіпки, обіймають, застібають гудзики Ганна монумент, спостерігає зверху списку камяних богів. Не допомагає, не лає.
Що у коробці? швидко питає Віталик.
Це гірлянда, синку! На нашу ялиночку, буде краса!
Всю дорогу додому уява малювала йому блиск лампочок на їхній тонкій штучній ялини. Хотів завтра у садку похвалитись.
А вдома виявилось: вона не світиться. Монумент збрехав. Свято пропало. Мати швидко згорнула проводи, сховала. Вечеряти. Мені ще білизну гладити.
Через два дні принесла полагоджену чоловіки з роботи виправили. Але Віталик вже не ходив в сад, захворів. А розказати друзям не встиг.
А ось зараз хтось невидимий підвісив над дорогами гірлянду й підєднав її до людських сердець. Ганна згасла лампочка. Потрібно лагодити.
Двері в палату відчинились. Жінка у рожевому медичному костюмі, худа й маленька.
Не відкривайте очі зараз витру туш. Спати треба, а вона пече. Я сама…
Ватка мяка, мокра, легко стосується шкіри, і медсестра щось каже тихенько, мелодійно.
Ганна згадала маму. Її вже давно нема. Ганна навідує могилу, платить робітникам фарбувати огорожу, виправити хрест. Незабудки розсипала руками по глинистій землі, не знаючи, чи встигнуть прорости. Чи доведеться ще дожити до весни
Мати в дитинстві обтирала її обличчя вогким рушником із запахом морозу й чистоти.
Не треба, засоромлено здригнулась Ганна. Я згодом умиюся.
Помовчіть. Вам відпочити треба, сили поновити. Не сперечайтесь, тепло казала медсестра, витирала обережно. Ось, волосся звільню, отак. Добре.
Підняла голову велетенської хворої, зняла шпильки.
Я заплачу слабко потягнулася Ганна до сумки. Гаманець Немає.
Заплакала.
Це вдруге в житті її пограбували. Перший раз у метро. Вже на вулиці зрозуміла: сумка розрізана, гаманець, фото Віталика, памятна гривня з Євромайдану все забрали. Сіла і плакала. Просто так як маленька.
Шкода шепотіла…
Зовсім не грошей. Сумку жаліла вперше дорогу, улюблену купила. І гаманець мякий, синій з тієї ж шкіри. Йти з нею у ділову зустріч гордість. Тепер у ремонт. Шрам залишиться і на сумці, і на душі
І зараз було дуже шкода. Може то чоловяга в приймальному
Відпочивайте, я вам тонометр принесу. Тихо… заспокоїла сестра.
Ганна провалилась у сон. Легкий, теплий, як розтоплений цукор.
Віталик, вийшовши з душу, забув про матір. Олена раз на раз набирала, але Ганна не відповідала.
Щось не так, Віталію. Дзвони на роботу. сіла навпроти.
Мама все вирішить сама. Впевнений, навіть вентилятор в реанімації для неї зарезервований. Відчепись, Олено.
Уткнувся у телевізор грає футбол, і він разом зі щурячими рухами мяча під столом.
Телевізор крутий мама подарувала! гримнув себе по коліну, хрустнув арахісом.
Олена пішла дзвонити свекрусі.
Життя між ними завжди було дивним. Не сварились, але й тепла мало.
Ганна не вміла того. Вона любила справами: нові вікна, ремонт у ванній, машину синові, абонемент для Олени, натуральні продукти. Не навязувалась, просто телефонувала, пропонувала, купувала, радилось, але тільки найкраще.
Олена довго не могла звикнути, потім зрозуміла: опиратися марно, просто відкладатиме на потім, аби повернути.
Ганна так вміла любити. По-іншому не знала. І Віталика: іграшки, гуртки, меблі, ролики, магнітофон, море але не з мамою: у таборі, мама навідувала, як встигне. Потрібно відремонтує опалення в садку, вибє ресурси, сваритиметься зі слюсарями, навіть сама може зварювальний апарат завести. У школі басейн, завдяки знайомим; діти на плавання. Навіщо? Бо Ганна страшенно любила сина. А він її не міг прийняти.
Коли Віталик зголосився на шлюб Ганна спершу розгубилась. Вчора ніби ще купувала машинку, а сьогодні весілля в дорогому ресторані, сукня за смаком Олени тільки з найліпших. Олена прагнула зблизитись, та «камяна жінка» не підпускала. Вона вся у справах, у виробництві, у судових історіях тягнула все, як кінь.
…Через добу Олені відповіла незнайома жінка. Записала, чекайте вранці, одяг тепліший привезіть, піжаму, кофту. В нас холодно.
Олена кивала, дякувала.
Віталик лежав на дивані, погруз у ноутбук. Олена хотіла щось сказати і замовкла. Зібрала речі, тихо рушила до квартири Ганни.
…На ранок Ганна Миколаївна прокинулася. Інші ліжка дзвеніли ложками.
Так, Баришівська, це ви?
Ганна сіла, спробувала зібрати волосся в хвіст руки непіддатні.
Я, прошепотіла вона.
У вибіленій хустці й старому халаті вона уже схожа більше на людську, ніж на камяну. Черевики ховалися під ліжком, шуба й шапка у пакеті.
Давайте, кров здамо, медсестра вправно потрапила у вену. Телефон залунав.
Ганна вибачилася, вийшла у коридор, сіла. Телефонують знов і знов: закупки, кошторис, сукупність завдань летить на голову. Врешті не витримала: сказала, що хвора, є заступник тільки до нього.
На тому кінці кинули слухавку.
Осіла, опустила плечі, наче розтанула.
Їй видали нічну сорочку, халат. Ганна перевдяглася, подивилася в дзеркало під очима синці від туші, волосся сторчма.
Виявилось: після вчорашнього падіння зламано три нігті.
В палату! Скоро обхід, і сніданок, озвалася сестра. Це була та сама Катерина медсестра в рожевому костюмі.
Яна, ваша донька, казала приїде. Ви не сумуйте, розвидниться. А поки відпочивайте.
Навіщо ви все це? знизала плечима Ганна, стаючи горою навпроти неї. Яна не донька, а невістка.
Приїде. Я Катя, ти не впізнала? Ми з тобою лежали разом після Того випадку…
Ганну охопив жар. Вперше комусь Катерині відверто сказала, як все було: хлопець зі спортзалу, гравада, кинута вагітність, Катя була єдина, хто й тоді гладив Ганну, коли та кричала в подушку, і казав: «Ти найкраща».
Катя Ти тут працюєш молодець А в тебе діти?
Дві доньки, теревені та галас, засміялася Катя. А чоловік?
Нема. Не було. Бог з ним. Я себе захищаю та й всіх навколо. А син Йому я не потрібна.
Коридором пройшли лікарі обхід. Ганна лягла, Катя поїхала додому, хотіла спати…
Швидко весь день проминув. Сусідки усі майже віку Ганни, тихо перешіптуються. Лише Зінаїда біля вікна сушить сухарі.
Ви ванільні любите. Та шкідливо так! Треба чаєм запивати, повчила Ганна.
Нерви. Мені треба жувати. А чай Лишнє.
Який лишнє?! пойшла в столовку за чаєм і весь час дивилась треба б замінити лінолеум, і обладнання, і вікна, головне гарні вікна. Треба майстра сюди
Повернулася до палати з чаєм.
Зіна, пийте! подала. Та вхопилась за кухоль.
Ви дуже добра, киває Зінаїда. Ой, а он дівчина, вам махає.
Ганна бачить у дверях Олену: незграбна, в синьому халаті, бахілах.
Доброго дня. Ну я ж кличу, кличу Олена звалює пакети на підлогу поруч із тапочками Ганни.
Олено, не треба було!..
А от і треба. Піжама, кофта, гігієна, пелюшки, і ще чай із кавою з ваших магазинів. У білизни пак не вистачило рук.
Ганна стає гіркою, на маківці тремтить волосся.
Тьотю Ганю, ви що?
Олена до лікаря, Ганна в сльози. Колись ходила по осколках мрій, а тепер набирався новий сенс, нова глина.
Баришівська нікого не підпускала, навіть Олену. Та та, ось, приїхала. Не заради грошей? Може бути. Все одно приємно.
Кілька раз телефонував Віталик Ганна не відповідала.
Олена повернулась. Обручка крутиться на пальці. Ані слова про розлучення.
Вночі Ганна лежала до стіни й плакала, не знаючи чому.
Наступного дня повернули гаманець і перстень.
Той чоловік у приймальній украв. Ось. протягнули речі.
Що з ним?
Його вже нема. Серце. Сам себе зїв. Це ж був Бурлацький Микола Васильович.
Ганна згадала. Бурлацький найкращий спортсмен у секції, обіцяв любити її, гладив по спині, брехав, а вона вірила. Він помер вона живе.
І вона вже не камяна. Вона жива жінка, просто давно розучилась дихати весело й вільно.
Але тепер усе зміниться. Є Катя, є Зінаїда, є Олена наївна, але через те ще дорожча, є робота, весна, незабудки для маминої могили, дрібні турботи, які залагодить лише Ганна. А ще внук малесенька бусинка на УЗД.
Олено, ти йому нічого не вимагай і люби, й говори про це, колись сказала Ганна. Бо хто не любить, то камяніє
Олена кивнула. Ні, не камяна Ганна а велика, тендітна, сильна та водночас така крихка жінка, яка одного дня народилася й басом привітала цей дивний сон світу.
