Оксана стояла на кухні біля вікна, жуючи сухий хліб з маслом та дивлячись на сусідній двір. Ранок був сірий, дощовий прямо як її настрій останніми тижнями. За шибкою мелькнув знайомий силует: Соломія Гнатівна йшла до під’їзду з важкими сумками.
«Мам, твоя сусідка знову сама тягнеться з покупками», гукнула Оксана в кімнату, де за столом сиділа Ганна Степанівна, перегортаючи старий журнал. «Може, допомогти?»
«Яка вона мені сусідка?» буркнула жінка, не відводячи погляду. «Чужа жінка. У неї син є, нехай допомагає.»
Оксана поморщилася, але мовчала. Ганна Степанівна останнім часом стала така й колюча, наче тернина, якої краще не чіпати. А раніше ж перша кидалася на допомогу, кому в будинку тяжко було.
«Син її в Німеччині працює, ти ж знаєш», тихо сказала Оксана, надягаючи куртку. «Забіжу до крамниці, разом і їй допоможу віднести.»
«Іди, іди, свята наша», бурмотала Ганна Степанівна. «Усіх пожалієш, а про мене забудеш.»
Оксана спинилася біля дверей, озирнувшись на жінку, яку називала мамою вже понад сорок років. Худенька, з сивим волоссям у тугому пучку, Ганна Степанівна здавалася такою маленькою у своєму кріслі. Зморшки на обличчі поглибилися, а руки тремтіли, коли вона гортала сторінки.
«Тобі щось принести?» м’яко спитала Оксана.
«Нічого не треба. Іди вже.»
На сходовому майданчику Оксана зіткнулася із Соломією Гнатівною, яка важко дихала, зупинившись відпочити.
«Соломіє Гнатівно, давайте я допоможу», запропонувала Оксана, забираючи в неї одну сумку.
«Ох, спасибі, доню! з полегшенням зітхнула сусідка. Щось сили вже не ті. Вік, мабуть.»
Піднімалися повільно, зупиняючись на кожному поверхі.
«А як ваша Ганна Степанівна? обережно запитала Соломія Гнатівна. Щось її давно не видно.»
«Та от, по-всякому буває», ухильно відповіла Оксана. «Іноді почувається добре, іноді гірше.»
«Розумію, розумію. У мене сестра теж…» Соломія Гнатівна замовкла, але Оксана зрозуміла, що вона хотіла сказати.
Допомогла віднести сумки до квартири й повернулася додому. Ганна Степанівна сиділа у тому самому кріслі, але вже не читала. Просто дивилася в одну точку, ніби щось виглядала.
«Мам, може, чаю поп’ємо?» запропонувала Оксана, знімаючи куртку.
«Мам…», повторила Ганна Степанівна, і у голосі її зазвучала якась дивна нотка. «Ти ж мене мамою кличеш.»
Оксана завмерла. Щось у тоні насторрожило.
«Та мам. А як же йнакше?»
«Але ж я тобі не мама», тихо сказала Ганна Степанівна, повертаючись до неї обличчям. «Я тобі ніхто.»
Оксана відчула, ніби все всередині стислося. Воно. Те, чого вона боялася вже кілька місяців. Те, від чого закривала очі, коли бачила, як Ганна Степанівна іноді дивиться на неї з нерозумінням.
«Що ти кажеш, мам? Оксана присіла поруч, узяла її за руку. Звісно ж ти мені мама. Найсправжніша.»
«Ні», вперто похитала головою Ганна Степанівна. «Я пригадала. Я все пригадала. Ти ж не
Валя потягнула запах смажених яєць, такий самий улюблений із дитинства, і в серці затихло: на цю мить хвороба відступила, лишивши тільки теплу, незламну нитку їхнього материнства.
