Ніхто не помічав Олену. Ані в тролейбусі, ані в аптеці, ані навіть у власній парадній, де вона мешкала більше двадцяти років. Люди проходили повз, навіть не зупиняючи погляду, наче вона була частиною стіни: облуплена штукатурка, поштова скринка без замка, скрипучі східці. Їй було п’ятдесят дев’ять, і з кожним роком вона відчувала, як розчиняється у повітрі. Ніби стара світлина, яку надто довго тримали на сонці — спочатку бліднуть контури, а потім зникає й саме зображення.
На касі продавщиця подавала решту, не дивлячись у вічі, наче боячись побачити в ній щось невтішне. Сусідка з п’ятого поверху кидала сухе «здрастуйте», дивлячись кудись понад її головою, ніби віталась із пусткою. Навіть син дзвонив усе рідше. «Ма, завал, передзвоню». Цей завал тривав уже четверту весну, і Олена давно перестала чекати.
Щоранку вона вдягала чистеньку блузку, акуратно зав’язувала хустину і виходила на вулицю. Наче в неї була мета. Наче хтось її чекав. Та ніхто не чекав. Це був єдиний спосіб втримати себе — хоч і непомітно. Прогулянка алеєю, лавочка у сквері, чашка дешевої кави з автомата — усе це не було ні відпочинком, ні розвагою. Це був жест опору. Тихий крик: «Я ще є».
Олена дивилась на інших. На тих, хто сміється, сперечається, кричить у телефон, на тих, хто живе. І відчувала між собою й ними невидиму, але міцну стіну. Жоден погляд на ній не затримувався. Наче вона не людина, а реклама на стовпі, яку вже ніхто не читає.
Одного разу вона купила ветрівку. Яскраво-жовту, настільки кричущу, що мимо неї неможливо було пройти. «Хай хтось хоча б обернеться», — подумала вона. Але ніхто не обернувся. Навіть касир, пробиваючи покупку, не підняв очей. Ветрівка залишилась просто тканиною. А Олена — такою ж невидимою.
Того вечора в парадній хтось голосно схлипував. Олена визирнула. На сходах, у тіні між поверхами, сиділа дівчинка. Років вісім. Очі заплакані, щоки мокрі, губи тремтіли, а поряд лежав зламаний самокат і розкидані зошити — деякі вже були помʼяті та забруднені.
— Що трапилось? — запитала Олена. Її голос пролунав несподівано твердо, з теплотою, без жодної зневаги чи фальшивого співчуття.
— Він сказав, що я дурна… та й поїхав, — прошепотіла дівчинка, не підводячи очей.
Олена сіла поруч, обережно підсунула поламану ручку самоката й уважно, по-справжньому, подивилась на дівчинку.
— А я тобі скажу — ти не дурна. Просто ти ще маленька. А ось він — дурний. І, можливо, боягуз. Бо ображати — це для слабких. А пояснювати — складно.
Дівчинка всхлипнула. Кивнула. І раптом Олена відчула — її почули. По-справжньому. Разом вони зібрали зошити, склали в рюкзак, розгладили обкладинки. Самокат вона склеїла старою ізолентою, що знайшла у коморці. Тримався погано, але дівчинка усміхнулась, наче він став майже новим.
— Ти добра, — раптом сказала дівчинка. — А як тебе звати?
— Олена.
— А мене — Марійка. Давай ти будеш моєю подружкою? У мене зовсім немає подружок.
— Давай, — сказала Олена. У цьому слові було щось, що вона давно не чула від самої себе. Тепло. Тиша всередині відступила.
Наступного дня вони йшли разом тією ж алеєю. Олена — у своїй яскравій ветрівці, Марійка — з розплетеною кіскою та малюнком, який міцно стискала в руці.
— Це ти, — сказала дівчинка. — Я тебе намалювала.
На аркуші була жінка. У яскравій куртці. З величезними крилами. Вони ледві вміщалися на папері, йшли за край, ніби ось-ось піднімуть у небо.
Інколи, щоб знову стати живою, не потрібно визнання вулиці. Ні натовпу, ні оплесків. Інколи достатньо просто — бути потрібною. Хоч одній. Хоч одній заплаканій дівчинці на брудних сходах, у якої порвалися зошити й зламався самокат. Бо саме в цю мить ти — не тло. Не тінь. Не прозора пляма в юрбі.
Ти — світло. І опора. Ти — чиїсь крила. І чиєсь «залишся».
