Одна жіночка, років пятдесяти шести, почала помічати, що старішає. Ну а що тут дивного цілком природній процес, не сьогодні-завтра всіх це чекає. Час, як-то кажуть, прийшов.
Та от біда: коли вона дивилась у дзеркало, її аж морозило. Старає, мов на дріжджах! Наче хтось щодня відмотує молодість і красу, ще й для пікантності додає гриму старості. А ще не так давно на себе не могла намилуватися! Пригадала, як дідусь, що мешкав у її дворі й у будь-яку погоду грів кості на лавочці, завжди сипав компліментами: «Як ви гарно виглядаєте! Яка ж ви красива дівчина!»
Молодиця проходила повз дідуся. Той чемно скидав або свій пошарпаний капелюх, або стару хутряну шапку в залежності від погоди. І повторював свої чергові слова: «Яка ж ви гарна дівчина!»
І жінка летіла на роботу, усміхнена до вух. Та й по дорозі ще чимало компліментів ловила день тільки почався, а вже настрій! Не дивно, бо ж і справді виглядала чудово.
Та раптом згадала: а де той дідусь подівся? Давно не видно його на лавочці Спитала сусідів. Ті й кажуть: дідусь переїхав у будинок для людей похилого віку. Родичі не могли доглядати діти десь у Києві чи Львові, а пушечному пострілу нема кому хліба піднести. Вже ж йому аж девяносто, і нагляд, і лікування потрібні.
Тут дівчина й забула думати про свої зморшки й вянення. Все думала про того старого, як же його ага, Веніамін Петрович, от як! Дізналася адресу, прикупила гостинців (де хто, а справжня українка з порожніми руками не ходить), і в неділю гайнула до того пансионату.
Знайшла дідуся! Сидів собі у кріслі, манну кашу з маслом наминає щасливий, як дитина на Святого Миколая. Побачив її очі засвітилися: «Ой, як я радий вас бачити! Як гарно виглядаєте! Яка ж ви красуня!»
Підбігли й інші бабусі й дідусі, носи розморозили, слів хороших наговорили, похвалили її так, що аж у вухах дзвенить. Вернулась жінка додому, подивилась у дзеркало: щоки румяні, очі блищать, кучері самі собою завились, а зморшки наче праска пройшлася! Ну прямо молоденька, ще й симпатична.
Диво, не інакше. З того часу жінка стала щонеділі навідуватись до будинку для людей похилого віку: допомагати, танцювальні гуртки влаштовувати, ще й каву пригощати старим вона ж колись у молодості вчила людей танцювати гопак. Не тому, що молодість хоче повернути просто душі легше, коли можеш комусь подарувати трішки радості, стати для когось і донечкою, і онукою. І самого тебе зустрічають, ніби рідну і від серця щиро кажуть: «Як ви гарно виглядаєте!»
Бо й справді люди для нас, мов дзеркала. Але не звичайні, а із секретом. Від одного розцвітаєш та молодієш, спина випрямляється, хода легша, очі іскряться, губи самі всміхаються А після іншого можна й перетворитись на бабусю Ягу, горбуна чи якогось гнома невеселого.
Тому слід берегти такі чарівні дзеркала добрих, сердечних людей, що говорять щиро, по-доброму. Особливо ж стареньких треба плекати. Бо доки вони з нами ми ще молоді, ще можемо давати і теплі слова, і справжню допомогу. Ось так думає наша героїня українка, що повернула собі і квітучу вроду, і гарний настрій. І глибоко-глибоко права!
