П’ятдесятирічна жінка стала матір’ю після шістнадцяти років болісних спроб
Ганна Шевченко, мешканка невеликого містечка під Львовом, завжди зі смутком і заздрістю дивилася на щасливих матерів. Вони, здавалося, оточували її скрізь: у парку, у магазині, на вулиці. Ганна мріяла про дитину, але її тіло, зрадницьки слабке, не підкорялося цій мрії. Проблеми зі здоров’ям стали стіною між нею та материнством, і кожного дня ця стіна здавалася все вищою.
Усвідомивши, що природним шляхом завагітніти не вийде, Ганна вирішила на ЕКЗ. Перша спроба принесла надію, але закінчилася трагедією — викиднем. Серце розривалося, але вона не здалася. За шістнадцять років Ганна пройшла через цю процедуру ще сімнадцять разів. Кожен раз — нова надія, кожен раз — новий удар. Ліки, уколи, нескінченні аналізи стали її життям, а біль — її супутником.
Лікарі благали Ганну зупинитися. Вони пояснювали, що її імунна система — справжній ворог. Природні клітини-кілери (NK-клітини) в її організмі занадто активні. Вони сприймають ембріон як загрозу, нападають на нього, не даючи закріпитися й розвиватися. «Це безглуздя, ви тільки мучите себе», — казали вони. Але Ганна була непохитна. Її очі горіли рішучістю, а голос тремтів від гніву, коли вона вимагала: «Робіть свою роботу!» Вона витратила на процедури цілий стан — майже два мільйони гривень, але думка про капітуляцію була для неї нестерпною.
Диво сталося, коли Ганні було сорок сім. Після чергової спроби вона дізналася, що вагітна. Радість змішалася зі страхом — страхом, що все знову розсиплеться. Під постійним наглядом лікарів вона жила в напрузі, боючись кожного нового дня. «А раптом завтра все закінчиться?» — ця думка не відпускала її. Але плід розвивався, і надія міцніла з кожним ударом крихітного серця.
«У мене був кесарів розтин на 37-му тижні, — згадує Ганна, її голос тремтить від емоцій. — Ні я, ні лікарі не могли ризикувати. І ось, з їхньою допомогою, я народила мого хлопчика, мого Івасика. Він стане великою людиною, я впевнена, адже я чекала на нього так довго, вистраждала його кожною клітиною свого тіла».
Під час вагітності Ганна познайомилася з лікарем Олексієм Коваленком, засновником Центру репродуктивної імунології у Києві. Він став її ангелом-охоронцем, підтримуючи на кожному кроці, супроводжуючи через місяці тривог і хвилювань. «Без нього я б не впоралася», — зізнається вона з подякою.
Тепер, дивлячись у вічі своєму синові, Ганна не може стримати сліз. «Я хочу сказати всім жінкам, які розчарувалися й вирішили здатися: не здавайтеся! — говорить вона з жаром. — Лише моя упертість подарувала мені Івасика. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, я радію, що не опустила руки. Материнство — це те, за що варто боротися. Повірте, є мрії, які не можна зраджувати!»
Її історія — це гімн стійкості. Шістнадцять років болю, сліз і втрат не зламали Ганну. Вона довела, що навіть найтемніші ночі закінчуються світанком, і тепер її світанок — це сміх маленького Івасика, заради якого вона пройшла крізь пекло.
