Жила в нас по сусідству, в нашій Ольшанці, прям над берегом річки, дівчина одна. Ганнуся. Скромна, тиха, наче з тіні. Знаєте, бувають такі люди ніби й поряд, а ніби і непомітна зовсім. Очі завжди опущені, коса тоненька, пшенично-попеляста, хустинка стара. Служила вона на пошті, листи сортувала та пенсії по домах розносила.
І не звертав на Ганнусю уваги ніхто. Наші хлопці, сільські ті вже люблять дівчат гучних, веселих, щоб з характером та гарячим сміхом. А Ганя…
А тієї весни прислали до нашого колгоспу нового механіка. Миколу. Високий, плечистий, чуб смоляний, очі з веселою хитринкою. Та ще й грає на баяні. Як вийде увечері до клубу, як розтягне мехи у всіх дівчат серце обривається. І в Ганнусі зупинилося. Та так, аж голова запаморочилася, мабуть.
Та де вже такій сіроій мишці до такого красеня? Навколо нього найкращі дівчата крутилися, а вона тільки здалеку мріяла, та зітхала, що й у мене, дивлячись на неї, душа щемілась.
І, дорогенькі мої, почало відбуватись у селі щось дивне.
Стали Ганні надходити листи. З міста. Конверти гарні, щільні, почерк чоловічий, рішучий та розмашистий. А оскільки вона сама працювала на пошті, то першою ті листи й бачила, та все ж правду не приховаєш старша наша листоноша, тітка Зінаїда, жінка говірка, всю сільську плітку рознесла одразу:
Та у нашої мовчунки кохання! Міський пише, й часто! Може, й заміж покличе!
Ходила Ганнуся загадкова, щоки розцвіли, очі блищали. Знаєте, навіть і посмілішала, гарнішою стала. Прямо спину, косу прикрасила стрічкою атласною. Йде вулицею з конвертом у руках, немов орден несе.
І Микола став помічати. То туди, то сюди гляне в її бік. Мужики ж як: побачать, що жінка комусь потрібна самі одразу цікавитись починають.
А Ганна, бідолашна душа, все глибше занурювалась у свої мрії. Сидить, бувало, на ґанку пошти, читає листа, посміхається собі тихенько. А село перешіптується: «От везе, хоч і негарна».
А розвязка несподівана, як блискавка серед ясного неба. І страшна одночасно.
Був у той вечір свято, народу біля клубу тьма. Баян грає, молодь танцює. Прийшла й Ганнуся святкова, в новій ситцевій сукенці. Через плече сумка.
Тут наші місцеві зухвалі хлопці, брати Демчуки, вже на підпитку, до неї підлетіли, насміятись захотіли, смикнули сумку. Ремінець старий порвався, сумка брякнулась на землю й розкрилась, а з неї висипалось усе Ганнусине дівоче добро. І та сама пачка листів, перевязана стрічкою.
Один із братів, Славко, хапає ту пачку, регоче:
А ну, слухайте, люди, прочитаємо, що їй там міський кавалер пише!
Ганна кинулась, бліда:
Не смій! Віддай!
Та де там. Славко спритний був, відвернувся, листа витяг з конверта і почав читати, гучно, на весь двір.
«Дорога моя Ганнусю! Твої очі сині озера»
Народ стих, слухає. Красиво написано. А тоді Славко запнувся. Узяв ще один аркуш з купи помятий, списаний навхрест. Підніс до світла ліхтаря.
Гей, люди! вигукує так, що аж баян стих. Дивіться! Оце ж смішно!
Махає листом:
Тут усе перекреслено! Спершу було: «Доброго дня, мила Ганно», потім закреслено, далі «Привіт, кохана». І знову закреслено! То ж чорновик, люди! Вигадувала сама, що писати краще! Сама собі писала, сама виправляла!
І такий сміх знявся, аж берези затрусились.
Сама з собою листується!
Ото вже вигадала жениха собі!
А Ганна стояла посеред кола, обличчя руками закрила. Плечі її трусилися. Такого сорому не знати, де подітись чи з села тікати, чи крізь землю провалитись. Я, був тоді молодий, не знав, як помогти, тільки й зміг, що повітря хапав.
Раптом музика вмовкла.
Микола, який сидів на ґанку з баяном, відклав інструмент і неспішно став спускатися. Юрба розступилася в його обличчі застигло щось суворе, камяне.
Підійшов до Славка. Мовчки забрав листи з його рук. Славко навіть не пискнув, тільки посмішку стер.
Микола позбирав розкидані конверти, обтрусив. Підійшов до Ганнусі. Вона не віднімає рук від лиця, скулилася вся.
А він взяв її за лікоть лагідно, але міцно і голосно, щоб усі чули, сказав:
Чого регочете, молодики? Людину не бачили чи що?
А до Ганни вже тихше:
Підемо, Ганно. Проведу тебе. Темніє вже.
І пішли вони крізь натовп, крізь тишу, що стала ніби дзвінка й соромязлива. Він ішов, голову високо тримав, у одній руці її сумка з тими нещасними листами, а другою міцно вів її під лікоть.
Від того вечора усе й закрутилось. Не зразу, звісно. Довго Ганна людям у вічі дивитись боялася. Але Микола не відходив. Ходив поруч, зустрічав з роботи. Через півроку весілля справили, гуляли на все село.
Жили вони в злагоді, любили одне одного. Микола душі в ній не чув, берег як зіницю ока. Ганнуся розквітла, господинею стала спритною, трьох синів йому народила. А в селі про той випадок ніхто й словом більше не згадував. Микола так міг подивитись, що язик у пліткарів до неба прилипав.
Минуло багато років. Не стало Миколи три роки тому серце. Ганна Петрівна, наша Ганнуся, змарніла без нього дуже. Я до неї часто навідуюсь і тиск поміряти, і чаю попити.
Якось сидимо ми в неї на кухні. Осінь, дощ по даху стукає, у печі дрова тріщать. Ганна перебирає речі в старій шафі. Виймає деревяну скриньку, різьблену Коля сам колись вирізав.
Відкриває, а там… Ті самі листи. Пожовклі, в старих конвертах.
Знаєш, Марко, каже мені, голос тремтить. Я ж думала, він тоді ті листи викинув чи спалив. Соромно було навіть спитати. Все життя за те врання стидала.
Бере верхній конверт, а під ним аркуш у клітинку. Не пожовклий, видно, свіжий може, ще за місяць до Коліної смерті писаний.
Ганна наділа окуляри, читає, а з очей сльози течуть по зморшках.
Дає мені: «Прочитай, Марку. Я вже погано бачу».
Беру і читаю кривуватий почерк:
«Ганнусю моя. Знайшов оце скриньку, переніс на інше місце. Пробач мене, старого дурня, що мовчав весь цей час. Бачив, як тобі важко згадувати ту історію, не хотів я тобі рани гладити. А тепер думаю треба було ще тоді сказати, щоб не боліло. Я ж відразу у клубі зрозумів, що то ти сама писала. Почерк твій по квитанціях знав. Знаєш, чого не засміявся тоді? Бо серце заболіло. Подумав як же воно бути такою одинокою, щоби сама собі писати ласкаві слова? І як ми, чоловіки, сліпі буваємо, що не бачимо такий глибочінь. Дякую тим листам, Ганно. Якби не вони, може, я і справді пройшов би повз своє щастя. Ти для мене завжди найкраща. Твій Коля».
Сиділи ми з нею, ридали. В хаті пахло корвалолом, сушеними яблуками й такою гіркою, гострою любовю, якої тепер майже й не побачиш.
Так от, люди мої, вона обманювала з відчаю, щоби її помітили. А він побачив не обман, а біль, котра за ним ховалась. І відтанув. І все життя її грів.
Дивлюся тепер на ту скриньку й думаю: не судіть суворо тих, хто дурниць наробить. Хто знає, яка жага до любові може на це підштовхнути?
