Що варто жертвувати заради чиїхось розваг: як я відмовила пускати свата́ння безкоштовно в будинок біля моря — і стала вигнанкою
Я давно звикла, що моє життя — не мед. Клопоти, відповідальність, тяжка праця — все це стало звичним, і в цій рутині я загубила саму себе. А тепер мене звуть жадібною, безсердечною, скупою, хоча я лише одного разу відмовила бути зручною для всіх. Хочу розповісти свою історію — не для осуду, а щоб ви зрозуміли: за кожною «відмовницею» стоїть не жадоба, а втома, яку ніхто не помічає.
Наша хата біля моря в Одещині багатьом здається ідилією. Простора, охайна, з садом та затишною альтанкою. Та мало хто знає, якою пекельною працею вона нам із чоловіком далася. Батьки залишили нам старий, розвалений сарай на ділянці в Затоку. Ми понад десять років будували його заново — цеглина за цеглиною, кімната за кімнатою, все власними руками, без чиєїсь допомоги. Зробили прибудову, провели воду, газ, каналізацію, облаштували двір і поставили гостеві будиночки.
Так, зараз у нас невеликий бізнес. Влітку, коли навалиться туристи, ми здаємо все — аж до власної кімнати. Самі спимо у вагончику, на розкладних ліжках. Люди платять не лише за проживання, а й за домашню їжу. Я верчуся біля каструль з ранку до ночі, прасу білизну, міняю постіль, прибираю, поселяю і проводжаю. До липня я вже не пам’ятаю, коли востаннє нормально їла чи спала.
І попри все це я не скаржусь. Бо саме ці літні місяці году́ють нас решту року. Ми віддаємо майже все дочці з зятем — вони платять іпотеку, і ми раді, що можемо хоча б якось їх підтримати. Ми вже не молоді, здоров’я хитається, але ми тримаємося.
А тепер — до суті.
Нещодавно дочка повідомила, що вони з чоловіком їдуть у Туреччину. Радість? Ну так. Але додала мимохідь: «А свата́ння приїдуть до вас влітку, поживуть біля моря. Вони ніколи не могли вирватися на відпочинок. Мам, влаштуй їм гарний прийом, будь ласка, тільки не беріть з них грошей, вони ж пенсіонери». Я оніміла.
Свата́ння? Ті самі, що навіть не подзвонили, коли ми з чоловіком лежали з ковідом, і будівництво встало? Ті, що на весіллі дочки навіть толком не поспілкувалися — приїхали на годину й одразу поїхали? Ті, що вісім років про нас не згадували, поки не з’явилась можливість «безкоштовного моря»?
Я заглянула у блокнот із записами — все розписано до останнього дня. Туристи забронювали ще в січні, і навіть нашу кімнату зайняли молоді батьки з хворою дитиною. Ми з чоловіком мали перебратися в намет — у прямому сенсі. І в цьому хаосі, серед гостей, вагончика, наметів і вічної нестачі сну — де я маю розмістити двох літніх людей, яким потрібен комфорт, тиша й увага?
Я не проти родини. Але, вибачте, це не санаторій, а наш єдиний спосіб вижити. У нас немає іншого доходу. Та й з пандемією потік туристів сильно впав. Ми тільки починаємо виправлятися, і раптом — ще й це.
Я сказала дочці, що не можу. Що не вийде. Що просто фізично й морально не витягну. На мене обрушився шквал обурення. Чоловік образився: «Це ж наші рідні». Зять докоряв: «Соромно перед батьками». Друзі й сусіди шепочуться: «Розбагатіла — тепер нікого не пускає». А дочка… дочка просто замовкла. І я зрозуміла — в очах усіх я тепер не жінка, яка рятувала всіх і вся, а скупа стара відьма, обвішана золотими ланцюжками з зароблених літом копійок.
Я сиділа вночі на веранді, слухала, як шумить море, і плакала. Я втомилася бути доброю. Я втомилася віддавати все й отримувати натомість — вимоги. Ніхто не запитав, як я почуваюся. Ніхто не запропонував допомогу. Нікому не спало на думку, що я можу просто не впоратися.
Ось тепер я думаю: залишитися при своєму рішенні — і бути ненави́дною. Або поступитися — і знову стерти себе до дірок, щоб усім було зручно.
Скажіть мені, будь ласка, що б ви обрали?
