У маленькому містечку під Житомиром, де старі хати тонуть у зелені яблунь, моє життя у 32 роки перетворилось на нескінченний обряд догоджання свекрусі. Мене звуть Оксана, я одружена з Дмитром, і ми живемо у квартирі прямо над помешканням його мами, Ганни Іванівни. Тарілку борщу для неї мені не шкода, і телевізор нехай дивиться у нас годинами, але її звичка приходити кожного дня й засиджуватись аж до півночі рушіє мій спокій. Я на межі, і не знаю, як зупинити це, не образивши чоловіка.
Родина, у яку я потрапила
Дмитро — моя любов із студентських часів. Він добрий, турботливий, працює електрикóм, і я завжди почувалася з ним у безпеці. Ми одружилися чотири роки тому, і я була готова до життя з його родиною. Ганна Іванівна, його мати, спочатку здалася мені доброю, але самотньою вдовою, яка обожнює сина й хоче бути ближче до нас. Коли ми переїхали у квартиру над її власною, я гадала, що це зручно: вона поруч, допоможе у разі чого. Та за зáмість допомоги я отримала щоденне вторгнення, від якого не можу позбавитися.
Наша донька, Софійка, їй два роки — центр нашого життя. Я працюю у бухгалтерії на половинну ставку, щоб більше часу проводити з нею. Дмитро часто затримується на роботі, і я справляюся сама. Але Ганна Іванівна зробила нашу хату своєю другою оселею. Кожного дня, без попередження, вона піднімається до нас, і її візити — це не просто чашá чаю, а справжня облóга.
Свекруха, яка не йде
Все починається з ранку. Я готую обід, і ось — дзвінок у двері. Ганна Іванівна. «Оксанó, я тільки зайшла, як справи?» — каже вона, але через хвилину вже сидить за столом, чекаючи на тарілку борщу. Я не жáдíбна, борщу мені не шкода, хай собі їсть. Але після обіду вона не йде. Вона вмикає наш телевізор, дивиться свої серіали годинами, коментуючи вголос. Софійка плутається під ногами, я намагаюся прибирати чи працювати, а свекруха наче не помічає, що я зайнята.
До півночі, коли я вже тримаюся на силах, вона нарешті спускається донизу. Та й це не кінець — вона може повернутися, «забувши» щось, або подзвонити Дмитру, щоб пожалітися на здоров’я. Її присутність — як фóн, який не вимкнути. Вона критикує, як я готую, як вдягаю Софійку, як веду господарство. «Оксанó, за мого часу діти спали довше», — говорить вона, а я мовчу, хоча всередині мене все кіпить.
Мовчання чоловіка
Я пробувала говорити з Дмитром. Після чергового дня, коли свекруха просиділа в нас до першої ночі, я сказала: «Дмитре, я виснажена, мені потрібен особистий простір». Він зворóхнувся: «Мама ж одна, їй нудно. Потерпи». Потерпи? Я терплю щодня, але мої сили на межі. Дмитро любить свою матір, і я розумію, що вона йому дорога, але чому я маю жертвувати своїм спокоєм? Його мовчазність робить мене самотньою у цій родині.
Софійка, моя дитинка, вже звикла, що бабуся якóсь завжди поруч, але я бачу, як її режим плутається через ці візити. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб могла відпочити, пограти з донечкою, бути з чоловіком без сторонніх очей. Але Ганна Іванівна, здається, вважає, що її право бути в нас — це закон. Вона живе внизу, у двох кроках, але воліє наш диван, наш телевізор, наше життя.
Остання крапка
Учора було гірше, ніж зазвичай. Я готувала вечерю, Софійка капризничала, а Ганна Іванівна вмикнула телевізор на повну гучність. Я попросила зробити тихіше, а вона махнула рукою: «Оксанó, не ворчи, я ж не мішаю». Не мішає? Я ледь не розплакалася від безсилля. Коли Дмитро повернувся, вона поскаржилася йому, що я «негóрично приймаю гóстей». Він промовчав, а я зрозуміла: якщо я не поставлю мéжу, це ніколи не закінчиться.
Я хочу серйозно поговорити з Дмитром. Сказати, що його мати може приходити, але не щодня й не до півночі. Можливо, запропонувати їй візити пару разів на тиждень, за розкладом. Але я боюся, що вона образиться, а Дмитро стане на її бік. Що, якщо він сказу, що я егоїстка? Що, якщо це призведе до розриву? Але я більше не можу жити у цьому ритмі, де мій дім — не мій, а я — лише додаток до свекрухи.
Мій крик про спокій
Ця історія — мій крик про право на свій дім. Тарілку борщу мені не шкода, телевізор — теж, але я хочу, щоб моя родина була лиш моєю. Ганна Іванівна, можливо, не бажає зла, але її візити душать мене. Дмитро, можливо, любить мене, але його мовчання — немов зрада. У 32 роки я хочу жити у світі, де моя дитина спить за розкладом, де я можу зітхнути вільно, де мій дім — моя фортеця.
Я не знаю, як переконати Дмитра, як не образити свекруху. Але я знаю одне: я більше не буду заручницею її звичок. Хай ця розмова буде складною, але я готова. Я — Оксана, і яЯ взяла глибокий вдих і сказала Дмитру: «Або ми знаходимо компроміс, або я більше не можу так жити».
