Ольга прокинулася від болю. Щось снилося їй перед тим, як відкрити очі, щось важливе. Але різкий біль у животі відволік, і сон розтанув, мов дим. Ніколи ще так не боліло — наче ніж застромлювали, аж у спину віддавало.
Вона лежала, слухаючи власне тіло. Здавалося, біль трохи втих. Ольга обережно сіла на ліжку, але щойно спробувала підвестися — знову пронизливий спазм. Зітхнувши, вона зісковзнула на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила телефон на зарядці.
«Швидку» викликала так, стоячи навколішки, другою рукою тримаючись за холодний лінолеум. «Зараз приїдуть, все буде добре, — намагалася втішити себе. — Але ж двері… Двері треба відчинити!» Біль пульсував, живот палав. Вона спробувала підвестися, щоб відсунути засув, але спазм знову приковдав її до підлоги. Сльози виступили на очах. Ось воно — справжнє прокляття самотності. Не те, що води не кому подати, а те, що ніхто не відкриє двері рятівникам. Ольга вкусила губу до крови й зробила останній порив. Двері відчинилися, а світ розплився.
Крізь туман у свідомості пробивались уривчасті фрази. Її про щось питали. Вона намагалася відповідати — чи це лише здавалося?
Очнулася вона в палаті. Низьке осіннє сонце било у вікно. Ольга відвернулася від сліпучого проміння й відразу ж скривилася — під грудьми ще нив шов. Живот здавався надутим, але біль майже зник.
Ще вчора, коли черговий раз намагалася розірвати стосунки з Дмитром, думала: краще вмерти, ніж так жити. Ні чоловіка, ні дітей. Нікого. Навіщо це все? Але вночі, коли біль схопив за горло, лякалася — хапалася за життя, як за останню соломинку.
— Очуняли? Зараз покличу медсестру.
Ольга повернула голову до голосу. На сусідньому ліжку лежала повна жінка у фланелевій халатині з жовтими квітами.
Незабаром у палату увійшла медсестра.
— Як почуваєтесь? — запитала вона. Молода, рум’яна. Чи то шапочка з рожевої бязі так впливала?
— Добре… А що зі мною?
— Зараз прийде лікар, все пояснить, — відповіла дівчина й вийшла, залишивши позаду густу косу до пояса. Невже досі носять такі?
— Ти в гінекології. Тебе привезли дві години тому. Міцно ж ти спала, дівчино, — промовила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» чи «гражданкою» в магазинах. Ольга почувалася старою. Хоча яка вона стара? Сорок два роки — не вік. Може, тому, коли знайомили з черговим «відмінним чоловіком», хитала головою: «Мій час минув». Тому й намагалася кинути Дмитра, але він завжди повертався.
— Як почуваєтесь? — У палаті з’явився літар, років п’ятдесяти.
— Лікарю, що зі мною? Мені робили операцію? Я немов повітряну кулю проковтнула.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та зітхнула, поправила халат і пішла. Ольга подякувала поглядом.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба луснула.
— Як?! — Ольга ледь не підскочила, і біль знову прокололо.
— Що вас так вразило?
— Мені… Мені ж ставили безпліддя.
— Ну, це не виключає позаматкової вагітності. Хіба в житті мало див? Полежите тут кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму.
Лікар пішов, а Ольга залишилася з думками. Їй казали, що дітей не буде. Чоловік через це пішов. Хоч, правду кажучи, це був лише привід. «Невже я можу завагітніти? Та що я говорю — мені сорок два!» Вона схопила телефон, знайшла номер Дмитра й додала до чорного списку. Нехай пам’ятає її такою.
Раптом з коридору долинув розмову:
— Уявляєш, під час операції Коваль знайшов у неї пухлину. Величезну.
— І що?
— Та нічого. Зашили й годі. Сказав, остання стадія. Завтра цю Ковальову в онкологію.
Ольгу обурило. Вона — Ковальова. Це ж про неї! Вона більше нікуди не поїде.
Не дочекавшись ранку, вона пішла. Додому. По дорозі сідала на лавки — тіло ще слабке. Прохожі дивилися на неї, але Ользі було байдуже.
Три дні вона лежала, мов у прострації. На четвертий — прокинулася з відчуттям, ніби сон розвіявся. У дзеркалі — звичайна худорлява жінка. Не онкозахисна блідість, не жовтянка.
Вона кликнула нотаріуса, склала заповіт. Весь її статок — обручка та сережки. ЗаІ коли Дмитро стукав у двері вже вдруге, Ольга раптом усміхнулась, зрозумівши, що життя — це не кінець, а нова сторінка, яку вона має написати сама.
