Тітка Женя ще дівчиною була дуже товариська і любила жартувати. Була дуже доброю і уміло згладжувала будь – який конфлікт,переводячи все на жартівливий тон.Була дуже хазяйновитою і щедрою.Бува напече млинців чи якого борща зварить,то кликала і пригощала всіх – знайомих і незнайомих,неважливо чи то якийсь святковий день чи прості робочі будні.
Ще з дитинства у Жені була мрія- мати велику сім’ю— люблячого чоловіка та охапку діточок,дуже вже вона любила цей радісний гам із дитячих криків .
Але настав час коли і жартівлива Женя стала закритою і не говіркою молодицею,коли горе спіткало вже тоді її таку омріяну дружню родину.Було в неї троє синів,як вийшла за Олега то кожного року Боженька дарував їм синочка. Найменшенькому, Іванку ще і року не було, як Женя вийшла на роботу,звичайно не по своїй волі,змушена була піти,тоді ще колгоспи були. Спочатку з дітьми допомагала свекруха, а як старший син Вадим підріс то вже на нього впали обов’язки няньки.
Здавалось,усі мрії збулись,все чого так вона хотіла:затишний дім,люблячий чоловік і троє галасливих синочків .Та якось ,в лютому в подруги її сталось нещастя-пoмеpла її мати,і Женя пішла туди наніч,підтримати подругу у її горі.А дома з дітьми Олег залишився сам.Якраз коли йшла то всі вже спали. Але через годину ніхто в селі не спав:горіла хатина Жені! Поки пожежники приїхали і гасили вогонь , рятувати вже було нікого -з хати винесли чотири тіла… Припустили що це найменьшенький Ваня, коли всі заснули грався із сірниками,він таке полюбляв поки ніхто не бачить робити.От і погрався, та так що зайнялась вся хата…Здавалось,Женя з горя чуть не збожеволіла. У перші роки, на кладовищі була кожного дня. Потім вже,згодом ходила 1-2 рази на тиждень,потім 1 раз на 2 тижні..Могла години проводити там за розмовами з синочками і коханим чоловіком.Опісля брела в будинок, що виділив їй колгосп після тієї пожежі і апатично завалювалась на ліжко…Схуда Женя,змарніла за ці роки. До неї і свататись стільки хлопців ходили,бо ж іще молода вдова була,та вона ні кого не приймала.Ще боліли її минулі рани в серці.
Село продовжувало жити,хто пожениться,хто заміж вийде,отам і хрестини гуляють.Тільки Женя була відкинута від світу цього і не знаходила ніякої радості в себе у житті.А мала тільки чотири могили на кладовищі.
***
Якось одного разу вона дивилась телевізор ,де по новинах розповідали про будинки-інтернати.Спочатку не прислухалась вона,бо була зайнята хатніми справами.Але була річ яка відволікла жінку від своїх думок — з екрана пролунав виразний , дзвінкий дитячий сміх. Вона не могла відірвати очей від екрана де прийомні батьки бавились з дітьми, які грались,і, здається, всі були щасливі. Той сміх їй запам’ятався більше всього , з того про що розповідали в програмі, і тоді вона точно вирішила що стане мамою.Прийомною мамою.
Як прийшла до дитячого будинку то першою фразою було:
-Для чого вам то,жіночко ? скільки то вже років маєте?
–Та яка різниця,от п’ятдесять мені,а що є якісь обмеження по віку для того щоб дитя взяти?
– Та дадуть вам дитину. Але навіщо то вам,хворі і чужі діти на старість? – продовжувала робітниця ,що мила підлогу в коридорі
. – До нас здopoві не попадають. Хіба цuганські діти. Бо їх якраз ніхто не хоче брати у свою сім’ю.
Женя нічого не хотіла чути і їй стала неприємна розмова з цією такою «розумною» особою, і поспішила у кабінет до директора. Але там її чекали такі самі слова,тільки більш м’якше і красивіше оформлені.Але на душі було непрємно.Ну , по- перше її вже двічі нагадали про її вік,хоча вона аж ніяк себе не вважала старою.І всі як один твердили,що залишились тільки хлопчики і дівчата з циганських родів.А таких брати безнадійно ,по їх версії.Виходячи з дверей завідуючої Женя невдоволеним голосом казала:
–З того що ви кажете , виходить що то не діти ,не живі істоти а тваринки якісь… Хіба вони так само не потребують маминої ласки і турботи? Їх просто треба любити і виховувати як рідних.
І саме тоді вона побачила як вихователька тягла за собою циганське дитя. То була, дворічна дівчинка Урсула,як пізніше виявилось.Дитинка ще не вміла як слід ходити але вихователька заставляла її ледь не бігти.Дівчинка шпорталась,вставала.Та її не била але так міцно хапала за руку ,що дитина дуже морщилась від болю.Але не плакала.
–Та що ви робите!Залиште її!– ніби відчувши біль дівчинки скрикнула Женя. – Це ж дитина.
– Звіреня це якесь, а не дuтuна! Вчора привезли, а воно вже всіх покycало. Ще й собі все роздряпало до крові,от веду до медсестри ,щоб рани обробити і перев’язати.Женя вихопила у мeдсестри ручку Урсули.
Дівчинка вмить кинулася нeзнaйомці на шuю:
– Забели мене, – пролепетала тихенько на вушко.
Жінка ще довго не могла забути ту зустріч з Урсулою. Вечорами,як село засинало ,в голові тільки й лунало ото пронизливе :«забели мене». Як давно вона не чула біля себе дитячих дзвінких голосочків! Як же їй цього хотілося! Та все таки переживала Женя як ото бути з саме циганським корінням тієї дитини,хто ж зна,може ті риси передадутся малишці.
Але одного разу наснився Жені сон.На небі,граючись на хмаринках, вона побачила своїх синочків. Діти про щос ьзахоплено говорили. Спочатку вона не могла розібрати їхніх слів. Томуусе ближче,наче на крилах,підлітала до них. І почула: от що «Добре, що ми вже не потопаємо у сльoзах матусі. Вони сміялись і радісно вигукували. Хмаринки-урсулинки… Хі-хі-хі…» Глянула вона на іграшки,якими бавились її діти – а на кожній був маленький портретик…Урсули. Від того й проснулась вона.
-Ну все,це знаковий сон для мене,- подумала жінка.
***
Минуло 6 місяців і Женя вже жила з Урсулою. Було дуже нелегко,не раз згадувала слова що їй казали.Але згодом все стало добре і материнська любов перемогла непокірне дитя.Бо вона навчилася поважати позицію доньки, і дівчинка ,зрештою поступившись, стала це цінувати.
Минув час, Женя йшла на пенсію, а названа донька вступила до університету! І всі в селі цьому дуже здивувались.
А от і настав той час, коли Женя готується зустрічати своїх сватів. Знає, що донька чекає на дитину
«Щось рано», – подумала про себе. А потім сама ж собі заперечила: «Хай може і так! Головне щоб була щаслива. А я буду за внуками доглядати».
