Вона здавалася ідеальною. А виявилася моєю найбільшою болю.
Коли я вперше побачив Олену, мені здалося, що переді мною жінка з моїх мрій — тиха, витончена, з очима, у яких немов сховалися цілі світи. Ми швидко зблизилися. Я водив її улюбленими місцями Львова, готували вдома прості страви, сміялися з дрібниць. Я був певен: ось вона — та сама. І коли запропонував їй руку і серце, не вагався ані секунди.
Весілля пройшло тепло і щиро. Невеличке свято з рідними, біла сукня, скромний танець під тиху музику. Життя здавалося безхмарним. Олена була турботлива, завжди уважна, трохи відсторонена — але я списував це на її вдачу. Та незабаром у цій ідилії почали з’являтися тріщини.
Спершу вона частіше затримувалася після роботи. То зустрічі з «колегами», то якісь «наради». Іноді плуталася в розповідях. Я намагався забути про підозри. Аж поки одного разу не помітив: її телефон, який зазвичай не випускала з рук, залишився на кухонному столі без блокування. Я не хотів лізти… але щось немов підштовхнуло мене.
Я побачив листування. Ім’я — Олег. Повідомлення були бездоганно зрозумілі: «Скоро побачимось. Обіцяю. Так бракує твоїх рук». Олена відповідала з таким же жаром. У мене стиснулося серце. Хто він? Що між ними?
Наступного дня я почав копати глибше. Знайшов її старий аккаунт у соцмережі. Там — фото з вечірок, напівоголені знімки на пляжі, незнайомі чоловіки. Статуси були повні натяків на пристрасть, свободу, миттєві зустрічі. Та Олена, яку я знав, і та, що була в цих публікаціях — це були дві різні жінки. Я не міг повірити. Та відчував: правда набагато страшніша, ніж здається.
Через два тижні я знайшов її щоденник. Випадково — а може, так доля захотіла. На обкладинці — «Не відкривати». Але я відкрив. Кожна сторінка різала, як ніж:
«Він думає, що я хороша. Він не знає, як я голодна до відчуттів. До дотиків. Мені замало одного».
«Олег просив залишитися. Я ледь не погодилася. Та в нього сім’я. А в мене — ціла палітра бажань».
«Дмитро — наївний. Гадає, що ми разом назавжди. Як шкода, що він не знає про Миколу…»
Я сидів на підлозі, не в силах стримати сльози. Моя дружина. Моя — і зовсім не моя. Троє чоловіків. Кохання на стороні. Життя — вистава.
Я встановив програму на її телефон. У середу та п’ятницю вона справді їздила за місто. Один і той самий готель. Один і той самий номер. І завжди — Олег. А ще був Микола. Одружений. Вона писала йому: «Ти найпалкіший. З тобою я оживаю. Але не проси більшого».
Я був зламаний. Та все одно боявся заговорити. Аж поки одного разу не вибухнув:
— Я знаю все.
Вона поблідла. Не заперечувала. Лише заплакала. Я чекав пояснень. Відповідей. Вона вимовила:
— Мені страшно бути самій. Я не можу бути просто дружиною. Мені потрібно більше. Мені треба відчувати, що я бажана. Ти добрий. Але ти не здатний запалити в мені вогонь.
Це було гірше, ніж зізнання у зраді. Це було зізнання в тому, що я — ніхто в її світі. Безпечна гавань. Надійний тил. Але не чоловік, якого вона обирає.
Через тиждень ми подали на розлучення. Я пішов. Вона залишилася у квартирі — і у своїй павутині брехні.
У останньому повідомленні вона написала:
«Пробач. Ти був справжнім. А я — просто шукала себе. І не знайшла».
Я пишу цю історію не з помсти. Я вже давно не сержусь. Я просто хочу, щоб хтось, прочитавши, зрозумів: маски можуть бути гарними. Але за ними часто ховаються душі, які ми ніколи не пізнаємо до кінця.
