Настя росли, як бур’ян біля дороги — без турботи, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні догляду, навіть простого людського «ти мені потрібна». Одяг діставався їй з чужих плечей — часто такий поношений, що через дірки просвічували худі коліна. Взуття завжди хлюпало — то води набере, то підошва відпаде. Щоб не возитися з зачіскою, мати просто стригла доньку «під глечик». Але волосся все одно стирчало на всі боки, ніби кричало про безлад у житті.
У дитсадок Настя не ходила. Можливо, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Але батьки були зайняті важливішим: де дістати нову пляшку. Тато з матір’ю пили, сварилися, билися. Коли вони зникали в пошуках алкоголю, Настя ховалася — у підвалах, на сходах. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися цілою. А якщо не встигала втекти — потім прикривала синці.
Сусіди співчували. Плескали язиками про Марійку — матір дівчинки, яка колі була нормальною, а тепер збилася з пуття. Але найбільше жаліли саму Настю. Жаліли — але що могли? Хто підкидав хліба, хто ніс стару кофту, але якщо річ була гідна — мати тут же продавала, а гроші пропивала. Так і ходила Настя — обірвана, боса, голодна.
У школу дівчинка пішла пізно. І раптом виявилося, що їй там добре. Навчання йшло легко. Настя акуратно виводила букви, тягла руку, читала усе, що могла дістати. У бібліотеці сиділа аж до закриття, горнучи сторінки, ніби святиню. Вчителі дивувалися: звідки в цій занедбаній, мовчазній дитині — стільки світла?
Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялися. Бідний одяг, стирчачі волосся, мовчання і замкнутість — усе це робило Настю чужою. Вона не гралася, не сміялася, не розуміла жартів. А головне — її батьки. Діти кривлялися, насміхалися, називали Настю «нужденною». І це прилипло. Спочатку — пошепки, потім — вголос. Через кілька років ніхто вже й не пам’ятав її справжнього імені.
Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «хороших» батьків учнів. Інші — через безсилля. Треті — тому що звикли. А Настя ховалася.
Її тихий куток — старий парк за школою, біля зарослих ставків. Там, під старим дубом, вона проводила вечори, а іноді й ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали безпритульні коти й пси. З ними вона ділила їжу, обіймалася, говорила. Там, під шелест листя, можна було дихати.
Батько помер, коли їй було чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похоронах — тільки Марійка і Настя. Мати голосила, билася об землю, а донька — лише стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення і сором за це полегшення.
Після смерті батька мати зовсім поїхала далі. Припадики, крики, забуті дні. Вона часто не впізнавала Настю. Тоді дівчина почала підробляти — мила під’їзди, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дрібні гроші. На них Настя купувала книги з медицини — вірила, що колись зможе вилікувати матір.
Тим часом у школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Настя працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Особливо старалася Соломія — школярська зірка, донька заможних батьків.
— Чуєш, нужденна! Знову в бруді копатися? — гукала вона Насті в слід, коли та спішила після уроків.
Настя мовчала. Вчилася не чути. Але кожен раз біль осідав усередині, як важкий камінь.
— Чому вони так? — шепотіла вона дворняжці, що терлася біля її ніг. — Я їм щось зробила? Хіба це справедливо?..
А потім з’явився він. Дмитро Шевченко. Новий учень. Красивий, високий, темноволосий. Приїхав із батьками з Чернігова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохалися в нього з першого погляду. Настя — теж. Але ховала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце здригалося, а щоки червоніли. Вона молилася, щоб ніхто не помітив.
Соломія одразу вирішила, що Дмитро — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла у бій. Ніхто не наважувався їй перечити. Настя навіть не мріяла — вона навіть не сподівалася.
Одного разу, запізнившись на урок через матір, Настя зайшла до класу і впустила медичну книжку. Соломія підняла її.
— Що це в нас? «Психіатрія»? З глузду з’їхала, нужденна? Як твоя мати?
І Настя не витримала. Затуливши рот, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Зачепила Дмитра, що заходив. Він обернувся — не встиг нічого зрозуміти.
Настя добігла до парку. До дуба. Впала в сніг. Плакала.
Саме там вона побачила, як собака пішла по льоду. Як тріснув. Як пес провалився.
Настя кинулася рятувати. Роздягнулася. Повзла. ДотягнулаНастя вхопила собаку за шию, а Дмитро вже біг до них, розуміючи, що запізнюється.
