Світло у вікні: шлях до щастя
Віктор, або Віточко, як називала його мама, давно переступив поріг тридцяти восьми років. Але для Ганни Іванівни, професора місцевого університету, він залишався хлопчиком, її маленьким скарбом. Вона ніколи не бачила в ньому дорослого чоловіка, здатного жити своїм життям.
Ганна Іванівна не була одружена. Все себе вона віддала роботі та синові, якого народила в тридцять шість. Віктор з’явився на світ слабким, і мати робила все, аби він став міцнішим. Її турбота не мала меж: вона сама вдягала його, годувала з ложки, чистила зуби. До трьох років Віктор став здоровим, лагідним хлопчиком, але Ганна не відпускала його від себе ні на крок.
У дитячому садку почалися проблеми. Вихователі дорікали Ганні Іванівні:
— Ваш син нічого не вміє сам! Діти вже вдягаються, а він чекає допомоги.
Вона не приймала зауважень:
— У дитини є мати! Якщо вам важко його вдягнути — шукайте іншу роботу!
У результаті вона забрала Віктора з садка і найняла няню, яка, як і мати, не давала хлопцю самостійності. Віктор звик, що все вирішують за нього. До школи Ганна знайшла нову няню — сусідку-пенсіонерку, яка контролювала кожен його крок. Мати домоглася довідок, що звільняли сина від фізкультури. Їжа, одяг, розпорядок дня — все обирала вона.
— З’їж бутерброд, ти не наївся, — говорила Ганна, акуратно намазуючи масло на хліб і подаючи його десятирічному Віктору.
Він слухняно їв, не сперечаючись. З мамою не посперечаєшся.
Віктор не був повним від природи, але відсутність руху та рясне харчування зробили своє. До двадцяти років він став високим, симпатичним, але трохи грубкуватим хлопцем. Він вступив до університету, де викладала мати. Колеги посміхалися, коли бачили, як Ганна Іванівна чекає сина у роздягальні, допомагаючи йому надіти пальто. До рукавів його куртки були пришиті рукавички на резинках — щоб не загубив.
Віктор старанно вчився, а після випуску залишився працювати на кафедрі — мати наполЙого серце, нарешті, знайшло свій дім, і він усміхнувся, дивлячись, як мати грає з Мишкою.
