Пробка
Автомобілі стояли нерухомо, щільно вишикувані в ряди. Ні вперед, ні назад — жодного руху вже півгодини. Вікна повністю підняті, усі сидять із увімкненими кондиціонерами. Надворі спека, за прогнозами гідрометцентру — понад тридцять градусів.
Повітря над розжареним асфальтом тремтіло, немов розтоплене скло. У салоні «Тойоти» було прохолодно, але сидіти без руху, дивлячись на застиглу картину навколо, набридало.
Соломія відкрутила кришку пляшки і ковтнула води. Тарас помітив, що води залишилось менше третини. Вона пила, навіть не пропонуючи йому. Він би відмовився, звичайно, віддав би їй останній ковток. Але вона поводилася так, наче його в машині й не було.
—І доки це триватиме? — роздратовано спитала Соломія.
Це були її перші слова після виїзду з дачі. Її мовчання було гіршим за крик. Вони не сварилися, але коли щось не подобалося Соломії, вона замовкала на години, а то й на дні, і цією тишею показувала, що Тарас винний. Він визнавав провину, благав пробачення, слухав монотонну лекцію, і так вони мирилися.
—Що ти сидиш? Роби щось! — знову накинулася на нього Соломія, наче це він був винен у пробці на Київській кільцевій.
Тарас мовчав. Не знав, що відповісти.
—Навіщо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ну ти — зрозуміло, а я? Щоб сидіти за парканом, поки ти няньчишся зі своєю донькою? Краще б пройшлася по магазинах. Чи посиділа б з Марічкою в кав’ярні, з’їла морозива. — Соломія шморгнула носом. — Ось, заклало. Якраз ще й захворіти від цього кондиціонера.
Тарас вимкнув його.
—Ти знущаєшся? За хвилину в машині буде як у духовці! Хочеш, щоб ми тут спеклися? — обурилася вона.
Він не пам’ятав, коли вона останній раз говорила так багато. Це його здивувало та насторожило. Та він нічого не відповів і знову ввімкнув холод. Попереду між рядами йшов чоловік, не дійшовши до їхньої машини, він сів у сусідній авто.
—Ти бачив? Він ішов уперед. Може, дізнався, чому стоїмо? — припустила Соломія.
—Може.
—То чого сидиш? Піди, запитай.
—Що саме дізнатися? Пробка може простягатися на кілометри. Ти думаєш, він встиг пройти туди й назад за півгодини? — Тарас глянув на неї і знову почув себе винним.
—Ну ми ж не будемо стояти вічно. Рано чи пізно рушимо. Усі спокійно чекають. Це ж Кільцева, а не якась глуха дорога. Тут половина Києва стоїть. — Він замовк. Соломія теж мовчала, дивлячись уперед.
—Гаразд. — Тарас вийшов.
Озирнувся — позаду такий же нескінченний ряд машин. Чоловік, схоже, сів у червону «Ладу». Він постукав у вікно, і воно опустилося.
—Ви не знаєте, чому стоїмо? Ви ж ходили вперед?
—Схоже, вся Кільцева. Ніхто не знає. Може, аварія, може, диверсія.
Нічого нового. На вулиці було нестерпно спекотно. Поки він стояв, схилившись до вікна, сорочка на спині промокла і прилипла. Повернувшись у машину, він почув по радіо новини. Жодного слова про пробку.
—Ну що? — нетерпляче спитала Соломія.
—Нічого. Стоїмо. Хтось казав про диверсію.
—Так і знала. Навіщо я тільки поїхала з тобою?
Тарас з нею погодився. Не треба було її переконувати. Він би не потрапив у пробку, просто залишився б з донькою на дачі, як вона хотіла. Повертався б у вечірню прохолоду. До того часу пробка розійшлася б.
А починалося ж усе так добре…
***
Його розбудив дзвінок. Не глянувши на екран, він підніс трубку.
—Тату, ти приїдеш? — почув голос Оленки.
—Привіт. Ти забув, що у твоєї доньки сьогодні день народження? — Це вже говорила колишня. — ПеТарас глянув на порожнє крісло поруч і зрозумів, що нарешті знайшов дім, який шукав увесь цей час.
