Забута Садиба
Рік тому подружжя Коваленків придбали дачу. Після пятдесяти років Іван відчув сильне бажання мати свій куточок за містом. Його дитинство в селі нагадувало про батьківську хату й городництво.
Невеликий будиночок, хоч і скромний, був доглянутим. Іван перефарбував деревяну хатинку, полагодив паркан та замінив хвіртку.
Землі було достатньо для картоплі та овочів, але сад залишав бажати кращого мало дерев, і жодного куща, окрім невеличкої паростки малини.
Не хвилюйся, душенько, з часом все облаштуємо, промовив Іван і взявся до роботи.
Ольга жваво похапцем між грядками, схвалюючи чоловікові ідеї.
З одного боку сусіди були привітними, хоч і рідко заходили, але доглядали свою ділянку. А з іншого справжнє запустіння. Паркан похилився, а все заросли високі буряни.
Ці буряни стали справжньою напастю для Коваленків усє літо.
Іване, це нестерпно! Ці буряни лізуть до нас, здається, зараз усю ділянку захоплять.
Тоді Іван хапав сапку й охоче боровся з небажаною рослинністю. Але вона, наче безкрайня, завжди поверталася.
Ольго, глянь, у сусідів груші цьогоріч гарні будуть, казав Іван, дивлячись на занедбаний сад.
А ця абрикоса взагалі чудова, додавала Ольга, показуючи на дерево з багатою завяззю. Деякі гілки навіть схилялися до їхнього двору.
От би хоч раз побачити цих господарів, зітхав Іван. Може, хоч на збір урожаю приїдуть.
Навесні Іван не втримався й полив сусідські дерева зі шланга йому було б шкода, якби вони засохли від спеки.
Але тепер ці невблаганні буряни не давали спокою.
Хоча б раз за літо скосили б, нарікала Ольга.
Наступного разу, приїхавши, Коваленки здивувалися врожаю абрикос. Для цієї місцевості це було звично, багато хто їх садив, але на покинутій ділянці
Ні, я скошу ці буряни, оголосив Іван. Не можу дивитися, як це місце гине під сміттям.
Дивись, Іване, показала Ольга на гілки, обвішані абрикосами, що схилилися до їхнього двору.
Іван приніс невеликі сходинки. Зберемо хоч це, поки не згнило. Адже ніхто сюди не навідується.
Це ж чуже, обережно сказала Ольга.
Все одно пропадатиме, і він почав зривати найстигліші плоди.
Тоді підемо малину збирати для онуків, запропонувала Ольга. Ти ж траву скосив, це справедлива плата за працю.
Здається, можна й усе зібрати. Ніхто про це місце не дбає, воно, як сирота, притулилося до нашої ділянки.
На роботі під час перерви Іван приєднався до розмови колег. Водії-далекобійники ділилися життєвими історіями.
У мене хтось у сад лізе, щойно спину поверну, скаржився Микола Семенюк, який уже збирався на пенсію. Вже двічі дерева трусили.
Почувши це, Іван відчув, як його чоло вкрилося потом. Він згадав, як нещодавно з дружиною збирав абрикоси, а груші теж обіцяли гарний урожай.
А де твоя дача? осмілився запитати Іван, боячись відповіді.
Та он, у садівничому товаристві «Соняшник».
А зітхнув Іван. У нас в
