Я лежав на спині. На моєму плечі, у ямці під ключицею, примостилася голова Мар’яни. Одну ногу вона закинула на мене, долоню притиснула до грудей просто над серцем. Я прислухався до її рівного дихання, мліючи від щастя. «Отак би лежати все життя…» — подумав я й заплющив очі.
Я здригнувся, ніби хтось штовхнув мене в бік, і прокинувся. Поруч заворушилася Мар’яна.
— Що, вже час? — пробурмотіла вона сонно.
Я не бачив з дивану вікна, але з того, як у кімнаті стемніло, зрозумів, що вже вечір — давно пора покидати наше тимчасове гніздечко. А так не хотілося…
Ми зустрілися надто пізно, коли обоє вже були пов’язані обов’язками перед родинами й дітьми. Жили від зустрічі до зустрічі, у тягучому очікуванні цих солодких годин удвох. Я мимоволі зітхнув, і Мар’яна підвела голову.
— Вже зовсім темно! — скрикнула вона, миттєво прокин— Швидше, треба йти, — сказала Мар’яна, і в її голосі був біль, ніби вона прощалася з чимсь назавжди.
