Мені сімдесят. Я самотня, як та сосна в полі. Для рідної доньки — лише обуза.
— Донечко, приїдь, будь ласка… Самотужки мені не впоратись…
— Мамо, я по вуха в роботі! Годі вже нарікати. Та гаразд, заїду.
Я стояла біля телефону, міцно стискаючи слухавку, а сльози котилися по зморшкам. Від болю. Від образу. Від усвідомлення — для своєї єдиної я стала тягарем. Згадалося, як сама вирощувала Олену, як тягла все на собі. Ніколи їй ні в чому не відмовила. Усе найкраще — їй. Все заради неї. Мабуть, у цьому й була моя помилка. Занадто пестила, занадто любила, занадто вірила, що, зробивши її щасливою, сама знайду щастя.
Коли Олені було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Але донька влаштувала такий галас, що довелося з ним розлучитись. Хоч серце кричало, я обрала її. Завжди обирала її. А тепер… тепер я сімдесятирічна. Самотня. Хвороби, сили покинули, а єдина людина, на яку сподівалася — моя донька — відмахується від мене, як від набридливої мухи.
Олена двадцять років одружена. Має трьох дітей, але я їх бачу рідко. Чому? Не знаю. Може, їм теж сказали, що я «набридаю».
— Мам, що знову? — увірвалася в хату роздратована Олена.
— Мені призначили уколы… Ти ж медична сестра, допоможеш?..
— Що, цілий тиждень маю до тебе їздити? Ти знущаєшся?
— Олено, на дворі ж ожеледиця, я не дійду до лікарні…
— Ну то заплати, щоб я мала хоч якийсь сенс сюди мотатись! За дяку ніхто не працює!
— У мене немає грошей…
— От і чудово! Шукай когось іншого! — і грюкнула дверима.
Вранці я вийшла на дві години раньше — повільно крокувала обмерзлим тротуаром, стискуючи в долоні направлення, і шепотіла: «Ти впораєшся, лиш би дійти…» А сльози лилися самі. Від болю. Від самотності. Від тих слів, що назавжди вгризлися в серце: «Ти для мене обуза».
Біля входу в поліклініку до мене підійшла молода жінка:
— Пустіть бабусю! Вам погано? Чому ви плачете?
— Ні, дитинко. Це не від болю. Це від життя…
Вона сіла поруч, вислухала. Я розказала їй усе. Як не дивно, із незнайомкою говорилося легше, ніж із рідною донькою. Її звали Наталка. Виявилося, що вона живе у сусідньому будинку. Після того дня вона приходила все частіше. Ми подружилися. Вона приносила продукти, допомагала з ліками. Просто слухала.
На мій день народження прийшла лише Наталка. Олена навіть не подзвонила.
— Я не могла не прийти, — сказала вона. — Ви так схожі на мою маму. З вами так спокійно…
Тоді я зрозуміла: чужа людина дала мені більше, ніж та, кого я виростила з маминим серцем.
Ми стали, як рідні. Наталка запрошувала мене на дачу, ми зустрічали свята, їздили за місто. І зрештою я прийняла важке, але чесне рішення — переписала квартиру на Наталку. Вона спочатку відмовлялася, казала: «Мені від вас нічого не треба». Але я наполІ з того дня я нарешті зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто залишається поряд у найважчі моменти.
