**Щоденниковий запис**
Сьогодні ввечері гладила білизну, наче робота ніколи не закінчиться. Повітря в кімнаті було важким від спеки, а від праски йшов нестерпний жар. Телефон задзвонив раптово, перервавши монотонність. Впізнала ім’я – Оксана. Дивно, адже ми давно не спілкувались.
«Так, це я. Зненацька, але їду до тебе у справах. Затримаюсь на пару днів. Місце знайдеш?» – голос у трубці був таким живо знайомим.
«Авжеж, зустріну», – відповіла я, але в голові миттю закрутились думки: «Що ж у холодильнику? Чим годуватиму?»
Оксана заспокоїла: «Не клопочись, все обговоримо».
Після розмови догладила останню сорочку, а думки бігали далі. Оксана завжди вміла влізти у душу, розпитати про все, а я тільки звикла до самотності. Хоч і радісно було чути її голос.
Погамуючи у магазині, згадала, як ми познайомились у шостому класі – вона прийшла до нашої школи серед навчального року. Дружба переросла в роки інституту, а потім кожна пішла своїм шляхом. Вона – за чоловіком-військовим у далекий гарнізон, я – у шлюб, що скінчився розлученням.
Донька виросла, вийшла заміж, тепер живе в іншому місті. А чоловік… пішов до іншої. Навіть не приховував – купив кросівки, почав бігати. Я зрозуміла все давно, але мовчала, поки донька була вдома. А потім сама попросила його зібрати речі. Нехай побачить, якою він залишив домівку – чистою, виглаженою.
А потім – діагноз. Як на сміх, саме коли перестала плакати. Хімія, лікарі, страх перед кожним оглядом. Хотіла йому розповісти, але… навіщо? Жалітиметься, але чи жаль – це кохання?
Вечорами гуляла в парку, де знайомі лише за кілька слів: «Дощ іде», «Діти в школі?». І все.
Наступного дня, після роботи, кинулася готувати. Встигла навіть витерти підлогу перед тим, як їхати на вокзал. Потяг запізнювався. Я вдивлялася у вікна вагонів, боючись не впізнати Оксану. Але ось – вона, трохи змінилась, але та сама. Обнялись міцно, наче нічого не минуло.
Додому їхали, розповідаючи усе й одразу. В автобусі мені зробилось погано, але я намагалась не показувати. Дома Оксана розпорядилася: «Відпочинь, я сама все зроблю».
Вечеря з вином, і я розповіла їй усе – про хворобу, про самотність. Вона плакала разом зі мною.
«Чому не подзвонила? Як ти витримала?»
А потім – несподіванка. Оксана повела мене у ресторан. І там… він. Сергій.
«Ви змовились?» – зрозуміла я. Хотіла втекти, але Оксана зупинила: «Розмовте. Ви маєте поговорити».
Сергій змінився, постарів. Сказав: «Якби знав про твою хворобу…»
«Що б змінилося? Ти б лишився з жалю?»
Він мовчав.
Оксана раптом зібралась: «Мені час. Сергій, відвези Ірку додому».
Перед від’їздом шепнула мені: «Прости його. Ви ще можете почати спочатку».
Потім ми з Сергієм їхали мовчки. Він зупинився біля річки, де колись ми купались на світанку.
«Пам’ятаєш, як ти соромилась без купальника?»
«А ти боявся мене поцілувати», – відповіла я.
«Ти справді хочеш, щоб я повернувся?» – він тримав мої руки, немов боявся, що знову втечу.
«А ти справді цього хочеш?»
У темряві він був таким, як колись.
Людина може звикнути до всього – навіть до самотності. Але хто сказав, що це щастя? Краще зустрічати світанок удвох, випити гарячої кави та заснути в обіймах…
