**Щоденник**
Любові заради
— Дівчино, не підкажете, де вулиця Шевченка? Ходжу колами, ніхто не знає.
Передо мною стояв хлопець із великою чорною сумкою через плече.
— Це у вас такий спосіб знайомитися? — прискіпливо запитала я.
— Мене Андрій називають. А вас?
— Оленка, — усміхнулась я й хотіла йти далі, але він мене наздогнав.
— Я й справді шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я місто взагалі не знаю.
Тільки тепер я помітила його сорочку в клітинку, прості штани, а не вузькі, як носять зараз. Сумка подорожня. Видно, що не місцевий.
— Пройдіть далі і на світлофорі поверніть у провулок. Там і буде Шевченка, — м’якше сказала я.
— Дякую. — Андрій широко посміхнувся, і обличчя його змінилось. — То все ж таки, як вас звати?
— А вас?
— Мама дуже любить «Кобзаря», тому й назвала мене Андрієм. Могли б і Тарасом, але то вже занадто, так? — Він засміявся.
Я ніколи не чула, щоб хлопці сміялися так щиро, від душі.
— Не знаю, чи любить моя мама Шевченка, але мене назвали Оленою. — Я теж посміхнулась.
— Підете завтра зі мною на весілля? Друг одружується, а я тут нікого не знаю. — Він дивився на мене з надією.
Я зніяковіла. Він здавався щирим, приємним.
— Вибачте, у мене завтра іспит, треба готуватися. — Я знову спробувала піти.
— Дайте номер телефону, і я піду. Як я маю повідомити вам, о котрій весілля?
— Хіба я сказала, що піду з вами? — здивувалась я.
— Ні… але… Ви студентка? Дайте вгадаю… — Він зробив вигляд, що задумався. — Ви маєте бути лікарем.
— Так. А як ви вгадали? — здивувалась я.
— Моя мама каже, що найвідзивніші люди — це вчителі й лікарі. Я не піду, доки не дасте номеру. Піду за вами, щоб дізнатись, де ви живете. Завтра прийду, стану посеред двору й кричатиму ваше ім’я.
Неохоче я продиктувала номер.
— Подзвоню! — гукав він мені вслід.
Мати дуже хотіла, щоб Андрій навчався далі. Але бюджетних місць не вистачило, а платити не було грошей. Він, як і всі хлопці, більше любив грати у футбол, ніж сидіти за книгами.
Жили вони з матір’ю удвох у невеликому селищі, де була лише одна школа, у якій мама викладала українську мову. Лікарня теж була, але з серйозними хворобами їздили до райцентру.
Андрій влаштувався до автомайстерні до батькового друга. До інституту планував після армії. Дівчатам він подобався, але жодна ще не торкнулася його серця. Батько загинув у пожежі. Був будівельником і зводив великий гарний дім для сім’ї.
Якось він повертався з роботи й побачив дим з вікон дерев’яної хати. Того літа стояла спека, пожежі траплялися часто. До нього кинулася жінка, благаючи про допомогу. Вона вийшла до сусідки, а вдома залишився син…
Двері були замкнені зсередини. Батько Андрія розбив вікно й кинувся у вогонь. Хлопчика він знайшов швидко, але той уже непритомнів від диму. Викинув його у вікно, а сам не встиг вибратися.
Виявилося, що чоловік тієї жінки повернувся додому п’яний. Не знайшовши дружини, замкнув двері, ліг на ліжко з цигаркою…
Наступного дня Андрій подзвонив Оленці. Запитав, як склала іспит, нагадав про весілля.
Була субота, готуватися не треба, і я погодилась піти з ним. Стояв теплий травень. Акація вже відцвітала, засипаючи асфальт пелюстками, наче снігом. Коли Андрій побачив мене, завмер із захопленням.
Після весілля він провідав мене додому. Ми розмовляли, цілувались біля під’їзду.
— Завтра їду. Приїжджай до мене. У нас дуже гарно. З церковної дзвіниці такий вид, що дух замирає. У нас свій дім, батько його збудував. Річка ділить селище на дві частини.
Коли батько був живий, ми часто ходили на рибалку. Ранком над річкою стелиться туман, роса на траві, і така тиша, що чути, як риба плескається. Ми приносили додому окунів, лящів, одного разу щуку впіймали. Ось таку. — Андрій розвів руками. — Ну, трохи меншу. Коли в армії був, снилось мені наше селище. Так хотілося швидше повернутися…
— А чому не вступив одразу на заочне? — запитала Оленка.
— Мама сказала, що освіта маєІ тепер, коли ми разом, я розумію — все було не даремно, бо любові заради варто робити навіть неможливе.
