Ми зустрілися на третьому курсі університету. Прекрасні випадковості звели нас разом, і з першого ж погляду, зрозуміли, що ми створені одне для одного. Наша любов розквітала разом з нашим навчанням, і з кожним днем ми ставали все ближчими.
Після закінчення університету ми одружилися. Було весілля і ми були надзвичайно щасливі. Ми мріяли про спільне майбутнє, повне кохання і радості. Життя здавалося надзвичайно яскравим, і ми впевнено переходили через будні та виклики, знаючи, що маємо одне одного.
Але несподівано все змінилося. Мій коханий став жертвою нещасного випадку. Ця новина прийшла як шок і зруйнувала все, що ми планували. Мій світ перевернувся догори дриґом, і серце здавалося перебувало у вічному смутку.
Перший час я не могла змиритися з тим, що його більше немає поруч. Було неймовірно важко змиритися з втратою людини, яка була такою важливою і невід’ємним елементом мого життя. Якась безпросвітна хмара посідала мої думки, і кожен день здавався сірим і безрадісним.
Я знала, що повинна якось продовжити життя, але втрата завдавала такого болю, що здавалося неможливим зібратися з силами і рухатися далі. Залишалося відчувати лише пустоту і тугу за тим, хто був ближче мені за всіх.
Але потроху, з допомогою родини та друзів, я стала згадувати всі ті неймовірні моменти, які ми провели разом. І я зрозуміла, що коханий завжди буде частиною мене. Він лишив частину свого духу в мені, і тепер я маю жити не лише за себе, а й за нього. А ще в останні дні дізналася, що вагітна від Віктора, мого коханого чоловіка. Якби він радів такій новині! Але чи маю я право сьогодні вбивати себе тугою? Заради нашої спільної дитини я мушу обирати життя і радіти йому! Щоб у світ нашого дитятка не вносити туги, суму, болю. І я дала собі слово привести дитину у світ, в якому буде менше смутку.
Віктор тепер був присутнім у моїх спогадах, у наших спільних діях і в словах, які він мені залишив. Це стало моєю опорою і джерелом сили. Я розуміла, що я можу впоратися з цим болем, дарма що він ніколи не зникне повністю. Втрата стала складною, але важливою частиною мого життя, яка сформувала мене як особистість.
І хоча біль і тепер іноді знову насувається, я вчуся жити з ним, і він навчає мене цінувати кожен момент, нагадуючи, що життя коротке і треба дарувати йому все, що маємо.
Моя втрата перетворилася на спонукання жити на повну силу, кохати і дарувати світлі моменти тим, кого я маю поруч. Кожен день я пам’ятаю його, і це дає мені силу рухатися вперед, знаючи, що ми завжди разом у душі.
а ще навчило мене дарувати любов тим, хто поряд, уже сьогодні, бо завтра може бути пізно.