Нещодавно ми з дружиною отримали запрошення від мого старого друга Тараса: він із дружиною переїхали до нової орендованої квартири у Львові й вирішили влаштувати новосілля. На перший погляд, подія радісна, тому ми з радістю погодились — із подарунком, у доброму настрої.
Хоча я давно собі ставив питання — чому в них досі немає власного житла? Разом вони живуть уже вісім років, дітей немає, обидва працюють: він — водій таксі, вона — робить манікюр у салоні. Невже за весь цей час не можна було взяти навіть іпотеку? Та що вже, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли з пляшкою шампанського та гарненькою коробкою — у ній був наш подарунок: набір добротних келихів. Нас зустріла дружина Тараса — Оксана. На ній була вечірня сукня та високі підбори, які впивалися в м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а навколо — облуплені стіни та похмурий коридор.
Ми зайшли до квартири. Перше, що впало в очі — це загальний занедбаний стан. На тумбочках шар пилу, на підлозі в передпокої — пісок, ніби їхній пес тільки повернувся з прогулянки. Але я намагався не затримувати погляд — адже ми прийшли не на огляд, а в гості.
Я пройшов на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене ніби вдарило по обличчю. Я завмер у дверях — настільки був шокований побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, ніби на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Купи сміття, перемішані із залишками їжі: брудні серветки, кістки від курки, банки з приправами, наполовину зіпсоване яблуко, поламане печиво. Посеред усього — банка зі сметаною, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, забули викинути дуже давно.
Поверх усього — кілька брудних чашок, одна із засохлим пакетиком чаю. Здавалося, сюди не заглядали як мінімум три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула і тихо сказала:
— Може, допоможемо прибрати?
Оксана кивнула:
— Так, будь ласка, ми просто не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоча б трішки прояснів. Але осад залишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не міг зрозуміти, як дорослі люди, у яких немає малих дітей, які працюють і цілком дієздатні, довели своє житло до такого стану.
Звичайно, у всіх бувають навали роботи, бувають дні, коли немає сил ні на що. Але тут явно була занедбаність, яка накопичувалася тижнями.
Ми сіли за стіл. Із їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Все, що можна було купити в магазині по дорозі додому. Апетит зник, хоча я прийшов голодним. Трохи випили — і незабаром пішли, посилаючись на справи.
Дорогою додому ми з дружиною мовчали. Лише через кілька хвилин вона промовила:
— Я б у такому безладі й дня не витримала…
Не мені вказувати, як людям жити. Не мені їх судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкрасивіший подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви залишилися б на такому святу?
