Постукали у двері. Я відчинила — на порозі стояла заплакана свекруха: виявилось, коханка обідрала їх як липку.
П’ятнадцять років тому ми з Віктором одружилися. Тоді ж його мати дала мені зрозуміти — подругами ми не будем. Я змирилась. Одружилися, а дітей Бог нам довго не посилав. Десять років очікувань, надій і молитв… Та доля нас все ж відзначила: спочатку народився син, а незабаром — донька.
Життя наше складалося непогано. Віктор зробив гарну кар’єру — став директором великої фірми. Я ж могла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілком віддатися родині. Моєї мати поруч не було — вона жила в іншому місті, тож допомоги чекати було нізвідки. А свекруха… Усі ці роки її ставлення до мене не змінилося ані на краплину. Для неї я завжди залишалася пустушкою, хитрюгою, яка відбила її сина. У її мріях Віктор мав одружитися з «гідною дівчиною», з тією, кого вона йому завчасно підібрала. Але Віктор обрав мене.
Жили разом, ростили дітей. Я намагалася не звертати уваги на ворожість свекрухи. Та одного дня все розвалилося.
Той день пам’ятаю до дрібниць. Ми з дітьми щойно повернулися з прогулянки. Діти возілись у передпокої, а я пішла на кухню поставити чайник. Раптом мій погляд впав на тумбочку біля входу — там лежав архівний папір. Підійшовши, я відчула холодний дотик тривоги. Хата була порожня. Речей Віктора ніде не було.
На клаптичкові паперу, розмашисто і неохайно, він написав:
«Пробач. Я закохався в іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх».
Телефон чоловіка був вимкнений. Ні дзвінка, ні смс. Він просто зник. Залишив мене саму — з двома малими дітьми на руках.
Я не знала, де він і хто та «інша». З розпачу подзвонила свекрусі. Сподівалася, вона щось скаже, підтримає, пояснить. Але почула лише:
— Сама винувата, — у її голосі лунало злорадство. — Я ж одразу знала, що так усе й закінчиться. І ти мала це зрозуміти.
Тоді я збісилася. Що я зробила не так? Чим заслужила таку ненависть? Та шукати винних було ніколи: на руках діти, а грошей — майже нуль. Віктор не лишив нам і гривні.
Працювати поки не могла — дітей нема з ким залишити. Тоді згадала, що колись підробляла написанням наукових робіт. Завдяки цьому й виживали. Кожен день — боротьба за шмакСвітло в кухні миготіло, а я дивилася на свою свекруху, яка, схвильовано п’ючи чай, уперше за всі ці роки дивилася на мене не з погордою, а з безмовною вдячністю.
