Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження і не стримала сліз.
Олена не встигла на свій поїзд і вирішила йти пішки, не попередивши рідних. Щойно переступила поріг, сльози самі полилися з очей. Жовтневий вітер бив у обличчя холодними дощаовими краплями. Вона дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині кипіла досада. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Немов у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи розкуйовджені коси. Перон був порожній і непривітний, лише жовте світло ліхтарів відбивалося у калюжах, малюючи дивні доріжки.
«Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Олену. Може, автобусом?»
«Автобусом? Олена скривилася. Три години трястися розбитою дорогою? Ні, дякую».
У сумці задзвенів телефон мама. Вона на мить завмерла, дивлячись на екран, але не взяла трубку. Навіщо завдавати зайвого неспокою? Краще просто повернутися, адже ключі завжди з нею. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за вікном здавалося бутафорією неначе намальоване, плоске.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Олена не слухала. Всередині росла дивна відчуття ні тривога, ні радість, щось проміжне.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, мильного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цю звичну симфонію вривалася фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, наче двері чинили опір. У передпокої було темно й тихо очевидно, батьки вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, вона намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, оглянулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа у тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, липкій, наче прелюдія перед бурею. Здавалося, будинок затамував подих, чекаючи чогось. Олена дістала з сумки ноутбук робота чекала. Але, простягаючи руку до розетки, випадково зачепила якусь коробочку. Вона впала з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фотографію ще до того, як Олена усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Наталю! Знаю, що не маю права писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Прости, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш мені колись, що пішов?» Серце закалатало. Олена схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Все її дитинство, все її життя було виписане цими рядками чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
