Старий чоловік важко опустився на холодну лавку у сквері біля закинутого клубу. У руках тремтіли старі рукавиці, а очі блукали по обличчях перехожих, ніби шукали когось. Повз пройшла невисока жінка літнього віку з акуратним пучком сивих волос і сумкою через плече. Побачивши її, старий підвівся й тихо покликав:
— Марійко… Марійко Василівно… Зачекайте.
Жінка зупинилась, примружила очі й, впізнавши в зморшках обличчя колишнього стрункого, впевненого чоловіка знайомі риси, стиснула губи:
— Ото диво. Як ти тут опинився, Ковальчук?
— Я… хотів поговорити. Попросити пробачення. Пояснити все.
— Пояснити? — голос Марійки Василівни здригнувся. — Через сорок років? Ти думав, у мене пам’ять коротка? Що я забула?
— Просто хочу, щоб ти… щоб вона… почула. Хай навіть не пробачає. Я все розумію. Просто… перед смертю хочеться хоча б раз побачити свою доньку. Щоб знала, що в неї був батько. Що я є.
Марійка Василівна замовкла. Потім, стиснувши кулаки, прошепотіла:
— Я їй ніколи не казала, хто її батько. Для неї ти — ніхто. Просто знай: реакція може бути будь-якою.
— Я буду тут завтра. Якщо вона вирішить прийти… я зачекаю.
Колись Іван Ковальчук був першим хлопцем у фабричному селищі під Житомиром. Високий, з живими очима та лукавою усмішкою, він доглядав за молодою Марійкою гарно: зустрічав біля воріт, носив квіти, викликав ревність розповідями про «ткаличок, що штабелями складаються». Вона тягнула з відповіддю, але здалась — і покохала.
Але все розсипалось раптово. Іван зник. А через кілька місяців Марійка дізналась — одружився. На дочці місцевого шинкаря. Багата, з квартирою від батька, зі стабільним майбутнім. Зручно. А Марійка лишилась сама. І незабаром зрозуміла, що під серцем носить дитину.
Вона нікому нічого не сказала. Народила доньку — Галину — і жила далі. Батько Галини не з’являвся. Не цікавився. А вона гордо несла своє материнство, не звинувачуючи, не принижуючись, просто намагаючись бути сильною.
У Івана життя склалось гірше. Жінка виявилась безплідною. Хворіла. Дім був сповнений тиші й важкого повітря. Він ходив по вулицях, ловив поглядом дітей, шукаючи знайомі риси. Хтось із давніх знайомих проговорився, і Іван зрозумів: Галя — його.
Але роки йшли. Галя виросла, вийшла заміж, народила доньку. Батька на весілля не запросили. Він намагався злитись, шукати винуватців, але щоразу в кінці лишався сам — собі ката.
Наступного дня Марійка Василівна прийшла. Цього разу не сама. Поруч йшла жінка років тридцяти з чимось, гарна, зібрана, з прямою спиною. Це була Галя.
Іван підвівся, наче помолодшав на десять років. Очі йому горіли. Він несміливо підійшов:
— Галю… Я… Я твій батько. Я винний. Я не гідний навіть поряд стояти, але… дякую, що прийшла.
Галя мовчала. Дивилась уважно. У її очах не було ненависті. Лише втома й обережність. Вони пішли до неї додому.
Квартира була світла, затишна. На стінах — фотографії, у повітрі пахло яблучною випічкою. Іван сидів на краєчку стільця, пив чай і говорив дурниці, аби приховати незручність. А Галя дивилась на нього, як на людину, яку все життя знала лише як тінь.
— Якщо вам щось потрібно… допомога, ліки, — раптом сказала вона, — просто скажіть.
— Ні… дякую, — він відвів погляд. — Я ж за все життя… жодного разу не допоміг. Ані гривні не дав.
З’явилась маленька дівчинка — онука. Галя представила:
— Це твоя онука. Дідусь Іван.
Дитина щось пробурмотіла, побігла до бабусі, і вони разом вийшли на прогулянку. Залишились удвох.
— Я… хочу залишити вам свій дім. У мене в селі хата. Невелика, але міцна.
— Дякую, але нам не потрібна. Нам і тут добре, — спокійно відповіла Галя. — Не ображайтесь, але в ній нема потреби.
Іван зрозумів. Підвівся, подякував за чай, попросив фото онуки. І пішов. Чоловік Галі запропонував підвезти його до села. Усю дорогу Іван сидів мовчки, тримаючи в руках фотографію. І плакав.
Коли він повернувся додому, у дерев’яну хатку під Білою Церквою, розкрив долоню й побачив напис на звороті:
«Татові. Від Галі».
І тільки тоді він зрозумів, що, можливо, пробачення вже почалося. Тільки ось часу, щоб це відчути, в нього залишилось небагато…
