— Просто справляйся, — голос Дмитра звучав звичайно. Він навіть не підняв очей від телефону. — Твоя робота — створювати затишок. Я забезпечую сім’ю, ти ведеш дім. Все чесно.
Я завмерла з тарілкою в руках. За двадцять три роки шлюбу я звикла до всього, але ці слова…
Мар’яна, моя найкраща подруга, що сиділа навпроти, хмикнула у свій келих вина:
— А що він сказав не так? Багато хто мріяв би опинитися на твоєму місці, Іро.
Мій погляд кинувся до сина. Андрій сидів, похиливши голову. Його телефон задрижав.
— Дмитре, — я поставила тарілку на стіл. — А ти не думав, що я можу бути чимось більшим, ніж прибиральниця?
— Ну й почалося, — він заплющив очі. — Ми ж усе обговорили, коли ти йшла з роботи.
— Чи ти переконав мене, що так буде краще для всіх?
Щось у моєму тоні змусило його відірватися від телефону. Наші погляди зустрілися, і я побачила у ньому спалах страху. Невже він думав, що я не помічаю їхніх переглядів, випадкових дотиків?
Андрій раптом підвівся зі столу:
— Можна я піду? У мене завдання з програмування.
— Звісно, йди, — відповіла я, не відводячи очей від чоловіка.
Звук захлопнутих дверей луною рознісся по квартирі. Мар’яна втекла. Дмитро мовчки збирав тарілки.
— Залиш посуд. Сядь.
— До чого ця розмова? — він завмер біля раковини.
— До того, що я не мийка. Пам’ятаєш, ким я була до того, як ти переконав мене, що «дітям потрібна мама вдома»?
— Знову про своє.
— Ні. Це ти вирішив. Як завжди.
Телефон Дмитра тихенько дзинькнув. Повідомлення.
— Не відповіси? Від Мар’яни?
— Годі. Ти себе ведеш неадекватно.
— Неадекватно? Давай поговоримо про адекватність. Розкажи мені про спільний проект з моєю найкращою подругою.
Звук ляпаса розтяв повітря. Але це не Дмитро вдарив мене. Це я дала йому ляпаса.
— Мам? — голос Андрія з коридору змусив нас здригнутися. — Я до Тараса, можна?
— Звісно, сонечко.
О третій ночі я прокинулася від того, що хлопнули двері. Андрій?
— Ти де був? — я завмерла в дверях кухні.
Син здригнувся, поспіхом ховаючи щось у кишеню.
— Андрію, що відбувається?
— Я… я кинув універ. Два місяці тому. Не хочу бути програмістом! Це бажання тата, не моє.
— А гроші? Кому ти винен?
— Узяв у борг. Двісті п’ятдесят тисяч. На курси фотографії. Тепер вимагають, погрожують розповісти батькові.
— Завтра вирішимо питання з грішми, — сказала я.
Договорити не встигла. У замку повернувся ключ. Дмитро.
— Не спиться? — його голос був хрипким. Від нього пахло віскі.
— Тату, я все поясню, — Андрій став між нами.
— Що саме? Те, що мій син — брехун? Мар’яна мені все розповіла. Про універ.
Я завмерла:
— Мар’яна?
— Так, уяви. Хоч хтось у цьому домі вважає за потрібне казати мені правду.
— Годі, — сказала я, звертаючись до Дмитра.
— Що «годі»? Ти його так виховала? — він повернувся до мене. — До речі, про брехню — як там Мар’яна? Не втомилася від ділових зустрічей?
— Замовкни, — прошипів Дмитро.
— А що? Вдариш? При синові?
Тут Андрій крокнув до дверей:
— Я йду. Ви обоє… ви варті один одного.
Двері хлопнули.
— Догралася? — голос Дмитра тремтів.
І в цю мить у двері подзвонили.
За дверима стояла Мар’яна. Розкуйовджена, з розмазаною тушшю.
— Треба поговорити.
— Ти що тут робиш? — сорвався Дмитро.
— Те саме, що й завжди, — вона пройшла повз нього, сіла за стіл. — Руйную чужі життя. Знаєш, Іро, а він і мені обіцяв розлучення. Казав, що я особлива. А потім я дізналася про Аліну з бухгалтерії. І про Настю з фітнес-клубу.
— Замовкни! — Дмитро з силою вдарив по столу.
— Та ні. Вже як правда, то до кінця. Про універ твого сина… Це я розповіла його дівчині. Налаштувала проти нього. А вона й повірила, що він її покине. Ось і почала шантажувати.
— Навіщо? — нарешті вимовила я.
— Не знаю. Можливо, хотіла, щоб ви всі відчули те саме, що й я? Пустку.
Вона пішла до виходу, але біля дверей обернулася:
— Знаєш, що найсмішніше? Я й справді вважала тебе найкращою подругою.
Двері захлопнулися.
— Іро… — крокнув до мене Дмитро.
— Не треба. Просто піди.
— Давай поговоримо.
— Про що? Четверта ранку. Наш син пішов. Твоя коханка у всьому зізналася. А я… я просто втомилася справлятися. Ключі залиш на комоді.
Він кивнув. Повільно дістав зв’язку, поклав на столик. Затримався біля дверей:
— Прости мене.
Двері знову хлопнули. Я залишилася сама. Телефон задрижав. Повідомлення від Андрія: «Мамо, у мене все добре. Не шукай. Просто відпусти.»
Я набрала відповіЯ взяла телефон, замовила квитки до Львова і вперше за останні роки відчула, що дихаю на повні груди.
