Инколи в житті трапляються такі моменти, коли не знаєш — сміятися чи плакати. Ось і в мене вчора сталася історія, від якої досі руки тремтять. Вирішила спекти пиріг — давно не частувала рідних, а тут погода гарна, настрій добрий, онука у кімнаті грає. Все готове, лише яєць не вистачає. Підходжу до холодильника, відчиняю дверцята… а там порожньо. Ще кілька годин тому вони точно були. Я спеціально їх відклала, щоб ніхто не взяв. Але їх нема.
Природно, я пішла запитати у невістки — може, вона взяла, може, переклала кудись. І тут почалося. Вона на мене як вибухне: «Ви що, поскупилися на яйця для онуки? Вона снідала омлет!» Стою, не вірю власним вухам. Серце стискається від образу. Кажу: «Та ну й дурна ж ти…» Так, не втрималася. Слово жорстоке, але як інакше, коли тебе звинувачують у скупердяйстві за пару яєць, які сам і купив?
А у відповідь чую: «Я куплю свій холодильник, і нехай кожен їсть тільки своє!» Уявіть собі — під одним дахом, в одній хаті, і з різними холодильниками? Це вже не родина, а комуналка. І все через що? Через те, що я — мати і бабуся — осмілилася запитати, де поділися яйця.
Я вже не молода. Живу скромно, без розкоші. Ця квартира — єдине, що в мене є. Дісталася важко, майже випадково. Живу на пенсію, кожну гривню рахую. Ходжу на ринок, щоб купити дешевше, шукаю знижки. А молоді, як кажуть, «немає часу». Вони працюють, втомлюються, розумію. Син — зранку до ночі на роботі, щоб витягнути родину з нужден. На окреме життя поки немає надії. Нікуди переїхати не можуть, оренда — дорого, іпотека — недоступна. От і живемо втрьох у двійці: я, син, невістка і маленька онука. Намагаюся не лізти, не заважати, навіть радію, що є хоч якась компанія.
Але жити разом — це не лише спільна кухня чи ванна. Це повага. Це розуміння, що літня людина — теж людина, у неї теж є потреби, звички і, Господи прости, право на пиріг. А тут — скандал через два яйця. Вже не вперше трапляються незручності: то сковорідку не туди покладуть, то каструлю заберуть, то продукти з’їдять, які я готувала собі. Мовчу, терплю. А тут не витримала. Бо справа не в яйцях, не в холодильнику і навіть не в пирозі.
Справа в ставленні. У тому болі, коли ти все життя дбаєш, годуєш, виховуєш, а тобі в результаті кажуть, що ти «скупа». А я ж їх до себе запросила, не прогнала, не відмовила. Поділила квартиру, віддала все в спільне користування, живемо як можемо. А тепер мені пропонують їсти окремо, жити окремо і, по суті, не втручатися.
Я розумію, ми з різних поколінь. У них свої погляди, в мене свої. Але родина — це не про холодильники. Не про те, хто що з’їв. Це про повагу, турботу і вдячність. Я не вимагаю поклонів. Але почути звинувачення у скупості — боляче. Дуже боляче.
Тепер от думаю: більше не лізтиму. З’їдять — нехай з’їдять. Не залишиться — зварю собі гречану кашу. Обідати разом? Нехай обідають окремо. Тільки знайте: не тому, що я образилася або жадібна. А тому, що ви самі так вирішили. Ви самі так захотіли. А я… я просто запам’ятаю. І зроблю висновки.
