**Щоденник**
Після смерті батька Олена з чоловіком вирішили продати хату в селі. Вона чекала дитину, і гроші були потрібні на більшу квартиру.
Стояв теплий вересень. Олена озирнулася на село й ледве впізнала його: за рік поросли високі паркани, а на місці старих хат з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Тільки їхня хата залишилася такою ж, як і була.
Ігор зупинив «Ланос» біля ганку. Олена вийшла з машини й глибоко зітхнула. Тиша. Повітря було таке чисте, що аж голова закрутилась. Вона відімкнула двері й увійшла. Хата здалася їй якоюсь зморщеною, тісною.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько приїжджав сюди один. Ділянка велика, але він нічого не саджав — ходив у ліс, на рибалку. Навіть минулого року, хоч уже сильно хворів, рішуче збирався сюди. Казав, що тут дихається легше, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Тільки в хаті Олена зрозуміла, як батько здає. Він не зможе тут жити сам. Вона умовила його повернутися з ними до міста. Через місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Ігорем — справжні містяни, не будуть часто сюди навідуватись. Далеко від міста, та й відвічний відпочинок біля моря. А без постійного догляду хата почне руйнуватись. Вона вже виглядала закинутою. Тому й вирішили продати, поки ще міцна. Якщо з віком занудить по тиші й сільському повітрю — куплять будинок ближче до міста.
Олені навернулися сльози від навали спогадів. Ця хата дісталася їй від діда з бабою. Спочатку померла мати, потім один за одним пішли бабуся й дідусь, а минулого року — батько.
Олена зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Ігор заніс сумку з речами, підійшов до дружини й обійняв ззаду.
— Я не бачив у тебе такого фото. Скільки тобі тут? — спитав він, розглядаючи знімок.
— Це не я, це мама. Їй, мабуть, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти дуже схожа. Я подумав, що це ти. — Він зазирнув їй у вічі. — Давай віді, я схожу по воду, а ти зробиш чай.
Олена всмикнула носом і пішла на кухню. Повернулася з оцинкованим відром.
— Воно стояло перевернуте. Але сполосни. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.
— Та я пам’ятаю. — Ігор вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.
Олена повернулася на кухню, ввімкнула електроплитку, але та не запалилася. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх і торкнулася долонею — металевий диск уже грівся.
Олена озирнулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамине фото. Треба зайти до сусідів, запропонувати речі — може, комусь знадобляться.
Після чаю Олена зайшла до сусідки Тетяни. Їхні двори не розділяв високий паркан.
— Продаватимете? — спитала та.
— Так, — кивнула Олена.
— Зайду, подивлюся. Хоча свого добра повно. Сусідам сказати?
— Звісно, — зраділа Олена.
Вона повернулася додому. Ігор вибирав, що спалити. Все одно піч треба розтоплювати — у хаті сиро. Він зайнявся нею, а Олена вилізла на горище по хиткій драбині.
— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Колись Олена боялася лізти на горище. Уночі зверху чулися чиїсь кроки. Ніби хтось ходив. Батько казав, що то кішки блукають, або хата скрипить, остигаючи після спеки. Але Олена все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.
Сонце пробивалося на горище через маленьке квадратне віконце. Пилинки танцювали в його променях, ніби живі.
— І нічого тут страшного, — промовила вголос Олена.
Від її голосу тіні в кутах зіщулися. Вона намагалася не чіпати павутиння, що звисало з крокв, натягнуте між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Олена відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові іграшки. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Олена їх зовні не пам’ятала. В кутку стояла прялка. Нічого тут не було потрібного. Вона підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за край книги чи зошита, що стирчав із-за дошки під самим дахом.
Вона повернулася, потягнула за край і дістала спільний зошит. Жовті, злиплі від вологи сторінки. Олена побачила записи з датами. Зрозуміла — це щоденник. Мамин щоденник.
Читати чужі щоденники — погано. Мами нема вже стільки років, а її думки, записані на пожовклих аркушах, залишилися. А з іншого боку, навіщо люди їх ведуть? Щоб колись хтось прочитав. Чому ж мама сховала його тут?
Олена сіла на перевернуте старе відро й вирішила перегорнути сторінки, глянути краєм ока, про що мріяла матиВона заховала зошит у сумку, немов ховала минуле, яке вже ніколи не стане теперішнім, і вийшла з хати, де залишилася лише тиша.
