Записка на холодильнику
Наталка Семенівна прокинулась о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Встала, накинула халат і поплелась на кухню ставити чайник.
На холодильнику білів аркушик паперу, прикріплений магнітиком у формі сонечка. Дивно, учора ввечері його там не було.
Наталка Семенівна зняла записку та ввімкнула світло. Почерк незнайомий, нерівний, наче писала людина непризвичаєною рукою.
«Наталко Семенівно! Пробачте за клопіт. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звати мене Олеся. Мені дуже незручно, але більше ні до кого звернутися. Чи можна попросити у вас трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 47. Дуже дякую. Олеся Миколаївна Воробей.»
Наталка Семенівна насупила брови. Сусідка з сорок сьомої? Але там живе сім’я з дітьми, Коваленки. Вона точно знала всіх мешканців під’їзду напам’ять, адже була старшою по будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку і взялася готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Олеся потрапила в квартиру? І чому вона не чула, що Коваленки виїхали?
Після сніданку Наталка Семенівна одягнулася і вийшла у під’їзд. Постояла біля сорок сьомої квартири, прислухаючись. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного шуму. Лише тихе дзижчання телевізора.
Вона нерішуче натиснула дзвінок.
— Хто там? — почувся сипловатий жіночий голос.
— Наталка Семенівна з сорок восьмої. Ви записку залишали про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині показався шматочок зморшкуватого обличчя й один насторожений око.
— Це ви Наталка Семенівна? — недовірливо спитала незнайомка.
— Я. А ви Олеся Миколаївна?
— Так, так. Заходьте, будь ласка.
Ланцюжок відщелкнувНаталка Семенівна увійшла до квартири, і раптом усі записки зникли, наче їх ніколи не було, а магнітик-сонечко знову був на холодильнику, немов ніщо не ставалося.
