У маленькому містечку під Львовом, де старі будинки шепочуть історіями минулого, моє життя в 54 роки перетворилося на пустку, яку я створив власними руками. Мене звуть Богдан, і я втратив усе: дружину, родину, роботу. Після 30 років шлюбу з моєю жінкою Олесею я пішов до молодої коханки, гадаючи, що знайшов щастя. Та тепер я самотній, без рідних, без спосібів до існування, і розумію — зробив непоправну помилку.
**Родина, яка була моїм домом**
Ми з Олесею познайомилися, коли нам ледве виповнилося двадцять. Одружилися, виростили двох синів, і я був щасливий, що можу їх забезпечувати. Працював водієм, носив гроші додому, а Олеся вела господарство, доглядала за дітьми. Мені подобалося, що в неї все під контролем, що в нас затишно. Але з часом кохання згасло. Я думав — це нічого, ми поважали одне одного, жили злагоджено, і мені було досить. Поки не з’явилась Марічка.
Три роки тому в барі я зустрів Марічку — їй було 34, мені 51. Вона була гармонійна, жвава, смілива. Поряд із нею я відчував себе знову молодим. Ми почали зустрічатися, і незабаром вона стала моєю коханкою. Я закохався, як хлопчисько, мріючи про нове життя. Через два місяці я зрозумів, що не хочу повертатися до Олесі, не хочу брехати. Вирішив, що Марічка — моя доля, і чесно розповів Олесі про неї.
**Розлучення, яке знищило все**
Олеся вислухала мене спокійно, без сліз, без істерик. Мені здалося, що й вона вже не кохає, і це полегшило розставання. Тепер я розумію — я її жорстоко поранив. Ми продали нашу хату, де прожили найкращі роки. Марічка наполягла, щоб я не залишив житло Олесі, і я погодився. Олеся купила крихітну однушку, а я не допоміг їй ні грішми, ні підтримкою, хоча знав — їй важко без роботи. Та тоді мені було байдуже — я ослеплений Марічкою.
Ми з нею придбали двокімнатну квартиру на мої заощадження. Сини, дізнавшись про розлучення, відвернулися від мене, звинувачуючи у зраді матері. Але я не придав цьому значення — Марічка була вагітна, і я в очікуванні сина відчував радощі. Думав, що починаю нове, краще життя.
**Обман, який відкрив очі**
Син народився, та сімейне життя з Марічкою перетворилося на пекло. Я працював, прибирав, годував дитину, а вона вимагала грошей та пропадала по ночах. Поверталася п’яною, влаштовувала скандали. У домі панував безлад, холодильник був пустий, а я вимахувався від втоми. Мене звільнили з роботи — засинав за кермом, став злостивим. Друзі пошепки казали, що син не схожий на мене, але я не вірив.
Три роки я жив у цьому жахі. Мій брат, який завжди не довіряв Марічці, наполіг на тесті ДНК. Результат зруйнував усе: хлопчик не був моїм. Я подав на розлучення, і Марічка пішла, не сказавши ні слова жалю. Я залишився сам — без роботи, з пустою квартирою і розчавленим серцем. Тоді вирішив повернутися до Олесі, до тієї, що була моїм домом 30 років.
**Запізніле каяття**
Я купив квіти, вино, торт і поїхав до Олесі. Та її квартира була продана. Нова господиня дала мені нову адресу, і я рушив туди, сподіваючись виправити помилку. Двері відчинив чоловік — її новий чоловік, колега з роботи. Олеся знайшла гарну посаду, одружилася і була щаслива. Пізніше я побачив її в кафе та благав повернутися. Вона глянула на мене з огидою, повернулася і пішла. Я зрозумів — втратив її назавжди.
Тепер мені 54, і в мене немає нічого. Сини не хочуть мене знати, роботи немає, заощадження закінчилися. Живу в орендованій кімнаті, перебиваючись випадковими заробітками. Щодня я думаю: навіщо я пішов? Чому повірив, що молода дівчина замінить родину, яку я будував десятиліттями? Моя дурість зруйнувала все, і цей урок я несу в собі щодня.
**Що робити?**
Не знаю, як жити далі. Намагатися відновити зв’язок із синами? Але вони не пробачать зради матері. Шукати роботу? В мої роки — це майже неможливо. Благати пробачення в Олесі? Вона щаслива без мене, і я не маю права їй заважати. Чи просто змиритися і жити з цією болем? Старі друзі кажуть: «Богдане, сам винен, починай спочатку». Та як почати, коли втрачено все, що мало значення?
У 54 роки я хотів би повернути час, але це неможливо. Хочу, щоб сини мене пробачили, щоб Олеся хоч раз подивилася на мене без огиди, щоб я міг спокутувати провину. Та знаю — цю помилку не виправити.
**Мій крик про помилування**
Ця істТепер я дивлюся на дощ за вікном і розумію — іноді каяття приходить тоді, коли вже нічого не врятувати.
