Зараз мені 54 роки. І в мене нічого не лишилося
Мене звуть Олексій. З моєю дружиною Оленою ми прожили разом тридцять років. Весь наш спільний шлях я вважав, що виконую свій обов’язок: я працював, заробляв гроші, а Олена вела господарство, дбала про дім. Я й слухати не хотів про те, щоб вона влаштовувалася на роботу — думав, що краще нехай буде вдома, поряд із дітьми.
Здавалося, ми жили непогано: без бурхливих пристрастей, але з повагою один до одного. Але з роками я почав помічати, що втомився. Все здавалося звичайним, нудним. Кохати зникло, лишився лише звичай. Я вважав це природнім — доки одного дня все не змінилося.
Того вечора я зайшов у корчму випити пляшку пива й там зустрів Софію. Вона була молодшою за мене на двадцять років — гарна, легка, яскрава. Справжній ураган. Ми заговорили, і я, наче парубок, закохався по вуха. Почалися таємні зустрічі, потім — роман.
Через кілька місяців я зрозумів: більше не хочу жити подвійним життям. Мені здавалося, що Софія — моє порятунок, мій другий шанс на щастя. Я набрався сміливості й розповів Олені всю правду.
Вона вислухала мене мовчки. Ні сліз, ні скандалу. Лише тихе «зрозуміла». Тоді я подумав: вона теж давно до мене охолола, якщо сприйняла мій відхід так спокійно. Лише зараз я усвідомлюю, який біль тоді їй завдав.
Ми швидко розлучилися. Спільну квартиру продали. Софія наполягла, щоб я нічого не лишав Олені — мовляв, почнемо нове життя, з чистого аркуша. Олена змогла на свою частку купити крихітну однушку. Я ж, додавши заощадження, купив із Софією двокімнатну.
Про гроші для колишньої дружини я тоді й не подумав. Про те, як вона сама виживатиме без професії та досвіду роботи, теж. Мені здавалося, що починається найкраща сторінка мого життя.
Наші дорослі сини відмовилися спілкуватися зі мною. Вони вважали, що я зрадив їхню матір, і їх можна зрозуміти. Але тоді я не переймався цим — я був щасливим. Софія чекала дитину, і я з нетерпінням чекав цю дитинку.
Коли народився син, він був гарним хлопчиком… тільки от ні на мене, ні на Софію не був схожий. Друзі пошепки висловлювали підозри, але я відмахнувся: хіба могло бути щось погане в новому житті?
Тим часом побут ставав нестерпним. Працював я один, усе господарство теж лежало на мені. Софія ж жила, як хотіла: пропадала ночами, приходила додому п’яною, влаштовувала істерики.
Через вічні недосипання й нерви я почав зривати робочі плани, і врешті мене звільнили. Грошей почало не стачати, борги зростали. Життя перетворилося на нескінченний кошмар.
Так минуло три роки.
Поки одного разу мій брат, який ніколи не довіряв Софії, не наполіг на тесті ДНК. Результати були безжальні: я не був батьком хлопчика.
Ми розлучилися відразу. Без зайвих слів.
Я лишився ні з чим: без родини, без дому, без поваги дітей. Зі соромом і самотністю.
Через якийсь час я вирішив усе виправити. Купити квіти, торт, вино й попросити в Олени пробачення. Мріяв почати все спочатку.
Але коли я приїхав за її старою адресою, двері відчинила незнайома жінка. Виявилося, Олена давно переїхала.
Я знайшов її нову оселю. Приїхав. Постукав. Двері відчинив чоловік. Чоловік Олениного життя.
Виявилося, що після розлучення вона змогла влаштуватися на гарну роботу, зустріла порядну людину й побудувала нове життя. Без мене.
Ми випадково зустрілися одного разу в кав’ярні. Я підійшов, спробував заговорити, згадав минуле, попросив повернути все назад.
Вона подивилася на мене так, ніби я був для неї чужим. Нічого не сказала. Просто встала й пішла.
І тоді я зрозумів всю гіркість своїх помилок.
Зараз мені 54 роки. У мене немає нічого: ні дружини, ні роботи, ні синів поруч.
Я втратив усе, що було важливим. І в цьому винен лише я сам.
Іноді життя не дає другого шансу. А біль від власної зради — найгірший з усіх.
