Ти послухай, Іване, мовив на всю дачу Сергій Володимирович, розмахуючи шампуром так, що іскри розліталися аж у троянди сусідки Галі. Жінка, то як та маршрутка: поки жетони кидаєш і графік знаєш возить куди треба. А моя Люба, вибач, я її відхопив ще перед олімпіадою в Афінах. Усе виплачую, все іде за планом. Ніяких протестів, ніякої голови болить. Гладенько, по маслу, як в Укрзалізниці в рекламі, а не в реальності.
Ото стоїть Люба моя біля вікна, ріже помідори городні аккуратно, аж гострий ніж і той, здається, боїться слова промовити зайвого. Сік ллється, а в голові шумить той імпозантний: Я плачу, я музику замовляю.
Дванадцять літ. Уся молодість на борщах, спотикачах та на роботі не турбуй. Сергій вважав, що він юридичний Шевченко: вигравав суди, тягав додому пухкі конверти з гривнями та розкидав важливо на тумбочку у передпокої, як у фільмах із касет відеопрокату.
А коли Сергій хропів солодко після роботи, Люба нишком витягувала з його портфеля ті договори та заяви, які той героїчно писав тижнями, й рихтувала їх де кома не там, де дата не свіжа, а поправки до закону вже чотири дні, як діють. На ранок спокійно, як господиня на базарі, питала:
Сергійку, я глянула одним оком Може, звернете увагу на нове в житловому кодексі? Там закладку залишила.
Він, як завжди, махав рукою:
Ой, не заважай жіночими порадами, подивлюсь.
А ввечері повертався переможцем й жодного, жоднісінького разу не сказав: Спасибі, Любо, без тебе б профукали цю справу. Бо думав, що то все його геніальність із самоосвіти. А Люба? А що Люба? Сиди вдома, вари борщі, он 1+1 показує серіал.
Того вечора вона не влаштувала виставу, не побігла геть, не кидала чоловіка шашликами. Вона порізала салат, додала сметани, поставила на стіл. Музику замовляєш? з іронією подумала. От і послухаєш мою тишу. Замовлення прийнято.
В понеділок Сергій, як завжди, бігав по квартирі, шукаючи краватку.
Любо, а де мій щасливий синій? У мене з Київміськбудом зустріч.
У шафі, на другій полиці, спокійно долинало з ванної.
Голос рівний, як тарілка на весіллі. Коли Сергій грюкнув дверима, у Люби настав час змін. Вона дістала старий записник. Там, серед номерів таксистів, що досі беруть готівку, був телефон Бориса Івановича, їхнього екс-начальника. Двадцять літ минуло, а цифри всі ті ж. Можливо, пора до людей?
Доброго дня, Борис Івановичу. Люба. Та, Самойленко. Дружина Сергія. Він не в курсі. Є для вас людина до архіву. Чи вмію я розбирати завали? Це вже питання філософське.
В трубці хвилина мовчання. Борис Іванович добре памятав самовпевнену студентку Любу. Це він колись казав: Не місце тобі, Любо, на кухні.
Приїжджай, відказав він. Є в мене робота. Якщо впораєшся у штат.
Вечір. Сергій вертається злий, як фанат Динамо після поразки. Забудовник упертий Шнурівку краватки не знімає, а вже кричить:
Любо, є що перекусити? Я б і слона зїв. І сорочку на завтра погладь, білу!
Тиша. На плиті пусто, навіть кришка з каструлі блищить, як у рекламі засобу для посуду. На столі записка: Вечеря в холодильнику, пельмені заморожені. Я втомилася.
Тю, в Сергія очі на лоба. Це як? Це вже я маю сам собі пельмені ловити?
В той момент повертається Люба, тримає теку. Костюм, туфлі на підборах зі святкової шафи витягла, мабуть, після хрестин сина. Сергій аж рота роззявив:
Де ж це ти була й у чому? Це косплей якийсь?
Я на роботі, Сергію. У вашому офісі, в архіві. Борис Іванович мене взяв молодшою помічницею.
Сергій аж гигикнув.
Любо, ти і робота? Ой, не сміши мій пенсійний фонд. Через день будеш проситись додому, з пилюки в офісі не вилізеш.
Побачимо, спокійно відказала вона й налила собі води.
І що ж, пельмені тепер за розкладом? Я ж гроші приношу, я ж годувальник!
Я теж тепер приношу. Поки трохи, та на пельмені вистачить. А праску сам знайди вона там, де останніх десять років лежала.
Оце був перший дзвіночок. Сергій вирішив: усе криза, гормони, жіноча осінь Пограється і набридне, думав, наминаючи гумові пельмені. Повернеться до шовку.
Тиждень минув, місяць ні. Дім став схожий на гуртожиток шкарпетки не зростаються у пари, пилюка задумується про прописку, а Сергій вчиться сам гладити сорочки щоночі бореться з диявольським рукавом.
А ще Люба перестала бути жилеткою на повинітись. Раніше скиглив: усі дурні, той не розуміє, та не слухає. Вона слухає, підсовує чай з мятою, радить. Тепер:
Уявляєш, Гуцуляк знову позов не пропустив?
Сергію, тихіше, прошу. Завтра звірка по справі про банкрутство. Там біс ногу зламає.
Кому твоє банкрутство потрібно? В мене угода горить!
Моя робота це моя гідність.
Сергій злиться. Плутає дати в позивах, забуває про дедлайни, начальник косо дивиться. Борис Іванович уже часом більше схвально киває Любі, ніж йому.
А Люба за три дні те, що інші за місяць не можуть: відкопує втрачені документи, її переводять у загальний зал. Тепер Сергій бачить її на роботі: хода впевнена, підбори цокають гучно.
Буря розказилася через місяць. У конторі зявилася золота клієнтка пані Вишнева Анна Миколаївна, тримає мережу клінік, в характері сталь, нерви мотузка, терпіння крига навесні. Свариться із кумом той штучно хоче відхапати пів бізнесу. Справу кидають Сергію шанс реабілітуватися, може, нову Тойоту купить.
Я її на шматки! хвалиться вдома, ріже ковбасу просто на столі, бо дошка загадково втекла. Все просто: експертизу вперед, свідків у студію!
Люба мовчить, читає. Він роздратовано:
Чуєш? Я кажу, справа моя. Премію візьму, куплю тобі шубу. Може, на людину знову перетворишся?
Не треба мені шуби, Сергію. Будь чоловіком, а не павичем. Вишнева не любить тиску. З нею інакше треба, не експертизою по голові. Поговорити от що цінує.
Ой, ну, психолог!
День переговорів. У залі напруга, як у маршрутці в дощ кожен сам за себе. Вишнева маленька, жорстка, очі, як шуруповерти. Сергій бігає, сипле статтями, розкидає графіки:
Рахунки арештуємо, підемо наступом!
Ви мене, молодий чоловіче, не чуєте, спокійно каже Вишнева. Це кум, кров. Я бізнес повернути хочу й проблеми тихо залагодити. Без судів, без війни. Ви що пропонуєте?
Сергій аж захлинувся.
Анно Миколаївно, інакше не можна, це ж суд
Досить. Ви звільнені зі справи, рішуче Вишнева. Борисе Івановичу, шкода, що у вас не професіонали, а трактори.
В офісі шок. Борис Іванович уже схопився за серце, бюджет фірми лаявся подумки гривнями.
Раптом у дверях зявляється Люба з підносом: чай з мятою, як пані любить. Секретарка захворіла, от і волонтерство.
Анно Миколаївно, спокійно звертається. Вам чай. Ви праві, що треба домовитись. В девяносто сьомому так уже вирішували питання: скласти домовленість з нереалізацією, долі передати як подарунок. Обидві сторони при ділі й без скандалу.
Анна Миколаївна обертається. Очі її на Любу.
Звідки ви це знаєте?
Архіви вивчала, спокійно Люба. До речі, там дефект у векселі не вистачає реквізиту. Чисто технічна штука. Без кримінальної справи. Кум залишиться на волі, ви з бізнесом. Жодного скандалу.
В залі мовчання, аж хтось чихнув у сусідньому кабінеті. На Сергія дивиться, як на репу, що заговорила людською мовою.
Чай з мятою, значить? Анна Миколаївна вперше усміхається. Наливайте, голубонько. І про дефект той розповідайте. А ви, Сергію, учіться.
Далі соло Люба. Говорить так, що і охоронець на вході слухає. Простими словами, без понтів. По суті, по-людськи.
Коли Вишнева підписує договір, Борис Іванович тисне Любі руку:
Любов Олексіївно, завтра до мене. Поговоримо про підвищення. Досить в архіві сидіти.
Додому їдуть мовчки. По радіо Ліга сміху. Раніше Сергій перключав, тепер мовчить. Усе звичне життя попливло, наче хатка з соломи. Поруч вже не просто дружина-допоможи-борщ-звари, а сильна, красива, впевнена жінка. І найгірше (чи найкраще): вона такою була ВЕСЬ ЧАС. Просто не був готовий це прийняти.
Квартира зустрічає тишею. Син у репетитора. Сергій тягнеться на кухню, сідає, мовчить. Люба переодягається в домашнє, приходить. Без косметики, але з вогником в очах. Витягує яйця, ставить сковорідку.
Любо
Голос тремтить. Вона мовчки розбиває яйце.
Я сам, раптом каже він.
Аж підбігає, вириває лопатку.
Посиди, відпочинь.
Вона сідає. Дивиться, як той намагається перевернути яєчню: жовток пливе, мати Божа, пригоріло Та він усе-таки подає їй тарілку.
Пробач мені, бурмоче.
Яєчня, звісно, так собі, жартує Люба. Але зїм.
Я зрозумів Ти мене не раз рятувала. Я ж памятаю ті ночі з моїми паперами. Просто зазвичай забував сказати спасибі.
Він дивиться їй у вічі. Там страх справжній: що Люба тепер піде, бо не звикла більше бути додачею. У неї тепер робота, гроші, підтримка боса. Вона не залежить.
Я не піду, Сергію, Люба відповіла на те, що він не зміг спитати. Не зараз. У нас ще є спільне. Але відсьогодні інші правила.
Які? перелякано питає.
Поважати, просто каже Люба. Не шовкова. Людина. Партнер. Все ділимо навпіл і борщ, і сорочки, і проблеми. Не допоміг, а зробив своє.
Зрозумів, киває.
І це, як ніколи, щирі слова.
Можна їсти? усміхнувся Сергій і взяв виделку.
Яєчня була по-домашньому недосконала, навіть пересолена, але смачнішої він давно не куштував. Бо це була вечеря навпіл без заслуги, без зручності, а по-чесному. По-українськи.
