Замовкни! гримнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти життям називаєш.
Болото? Марія повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Василю, що поки ти «великі справи» у столиці крутив, я тут з твоєю паралізованою матір’ю сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Василь стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущівки, у новому костюмі й з валізою біля ніг. Таким гарним Марія його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Вона памятала, як познайомилися. Танці у заводському клубі, він молодий слюсар, вона з бухгалтерії. Крутив її під «Червону руту», шепотів дурниці на вухо. А потім весілля скромне, гостей з тридцять, салат «Олівє» та «Советське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Марію: «Дякую тобі, доню, що Василька мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Оленку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Василь грошей не давав останні три роки усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Марія так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Усе прогорало.
Ти просто не розумієш, Василь нервово запалив прямо у передпокої. Мені Сергій запропонував до Києва переїхати. У нього там мережа авто мийок, візьме управляючим. Квартиру зніме на перший час.
Один поїдеш? Марія витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Василь відвів очі. З Іринкою. Вона… вона мене розуміє. Вірить у мене.
Іринка. Марія знала про неї місяці три. Бачила листування у телефоні, коли Василь у душі був. «Коцю», «зайку», «сумую». Двадцять вісім років «коцю». Менеджер у автосалоні, де Василь машину дивився. У кредит дивився, між іншим, який Марія досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
А як же Оленка? спитала Марія. Донька твоя. Через рік диплом захищатиме.
Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок пять, Маріє. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Марія підійшла до вікна. У дворі сусідка Галина білизну розвішувала. Побачила Марію у вікні, помахала рукою. Галина-то все знала. І про Іринку знала, і про те, що Василь останні півроку додому лише ночувати приходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Марічко.»
Памятаєш, тихо сказала Марія, як Оленка у пять років захворіла? Пневмонія, лікарі руками розводили. Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я добу біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми родина, Маріє. Ми все подолаємо.»
Це було давно.
Пятнадцять років усього. Або коли твоя мати інсульт перенесла? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Василю. А ти відмазки знаходив робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм бізнесом ганявся.
Василь затушив цигарку об підвіконня. Марія поморщилася новий підвіконник, минулого місяця поставили. Сама копила.
Ти завжди все памятаєш, роздратовано кинув він. Увесь негатив памятаєш. А добре? А те, як я тебе на море вивіз?
Десять років тому вивіз. В Одесу. На тиждень.
Усе тобі мало!
Марія повернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
Знаєш що, Василю? Вали. Вали до своєї Іринки. Тільки ось що я тобі скажу. Матір твою я до кінця доглянула. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Василю? Ти ж останні пять років толком ніде не працював. Усе мріяв розбагатіти.
Я намагався! Я старався для родини!
Для родини? Марія усміхнулася. Оленка на останньому курсі підробляє медсестрою в нічні зміни, щоб на підручники вистачало. Тому що тато в бізнесмени подався. Я дві ставки у школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Василь мовчав, стискуючи ручку валізи.
І знаєш що найсмішніше? продовжила Марія. Твоя матір перед смертю мені сказала: «Пробач його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла.» Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
Не смій! вибухнув Василь. Не смій казати, що я слабкий! Я просто зад
