Переддень Нового року. 31 грудня. Вихідний. Середина дня. За вікном — справжня зима, все замело снігом. У повітрі, вдаряючись об шибки, літають великі сніжинки, справжні морози надворі, а я явно відчуваю мороз на серці. Знаєте, що таке переддень Новорічного свята в такий гарний білосніжний день? Ось саме це й відбувається в цей день. Я розлучився зі своєю жінкою, і зустрічати свято ні з ким.
Їхати до родичів не хочеться. Не хочеться чути їхніх запитань про моє життя, власних відповідей, а потім дивитися на їхні співчутливі обличчя. На вулиці й на серці — морози. От так.
Я згадую свою тітку. Найдобріша душа, царство їй небесне. До останнього дня свого життя вона допомагала всім, кому могла, а мені казала: — У самий переддень Нового року треба зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри й піти на вулицю. Треба нагодувати кожного кота й кожного собаку, якого зустрінеш, і підстелити їм теплу ковдру. Так вона й робила.
А от я — ледар. Лише кілька разів пробігом відвідував наш парк і насипав у різних місцях сухий корм.
Мабуть, прийшов і мій час, думаю я. Прийшов час згадати настанови моєї найдобрішої тітки й віддати їй шану. Я збираю два великих пакети. В одному — варена курочка й купа сухого корму, а в другому — рушники й пара старих ковдр.
Одягнувши теплу куртку з каптуром, я виходжу на вулицю. В обличчя вдаряє вітер зі снігом. Здригнувшись, я йду. Шукаю довго й безрезультатно. Чи то коти поховалися від холоду, чи я просто не можу їх знайти. Втомившися вкрай і не знаючи, що робити й куди все це подіти, я виходжу до маленького скверика.
Ось що дивно. Всюди мете й задуває холодний свистячий вітер, а тут на небі розходяться хмари, і один-єдиний промінь сонця падає на землю й затримується, і в цьому промені опиняється лавка в центрі сквера й людина, що сидить на ній.
Я підходжу й сідаю поруч. Дуже хочеться відпочити, та й просто приємно посидіти в цьому лагідному промінчику.
Це дивний літній чоловік у в’язаній шапочці, у руках він тримає букет тюльпанів і дивиться кудись уперед.
— Добре тут, — кажу я в нікуди. — Приємно й тепло, — відгукується він.
— А чому ви не йдете зустрічати Новий рік? — цікавлюся я. — Зараз і піду, — відповідає сивий чоловік, — у мене ще дуже багато справ, ось тільки докуру й закінчу одну з них. І він дивиться на мене. — А чому ж ти не йдеш? — посміхається він. — Та ні з ким мені зустрічати, — мнуся я. — І тітка моя казала… — я показую йому пакети.
— Тітка казала тобі, що треба в самий переддень Нового року зібрати все, що можеш: смачну їжу, ковдри й піти на вулицю, щоб роздати все це бездомним котам і собакам, — продовжує сивий дід і дивиться прямо мені в очі.
У мене відвисає щелепа, і сигарета падає на землю. — Звідки ви знаєте? — дивуюся я. В очах сивого чоловіка раптом заблищали зорі. — Ти йди, — каже він. — Тобі треба поспішати, бо тебе дуже чекають. Тітку частіше згадуй. Вона в тебе була найдобрішої душі людина. І він встає, залишивши на лавці букет тюльпанів, іде вперед, виходить із променя сонця й, перейшовши дорогу, раптом зникає за автобусом, що проїхав. Наче розчиняється в повітрі.
Я встаю з лавки й раптом помічаю чотирьох котів, які дивляться на мої пакети жадібними очима. Мабуть, запах курочки донісся до них. Спочатку підходять два волохаті красені з пухнастими хвостами. Потім із кущів, забавно стрибаючи в заметах, підтягуються ще двоє.
— Ось вас то мені й треба, — кажу я їм і викладаю всі свої частування й ковдри, розклавши все це під невеликим навісом, що надійно вкриває котів від рясного снігу.
Із легким серцем я йду додому, викинувши порожні пакети. От тільки лаю себе, що не спитав сивого діда з зорями в очах, що він мав на увазі під тим, що мене чекають. Та й про тітку треба було запитати. Отакий я завжди. Все забуду, найголовніше, й наплутаю. Все життя так, лаю я себе.
Не помітивши, як, ноги самі приносять мене до дому, і я вже піднімаюся до під’їзду, як мій погляд падає вниз. Там у кущах, у заметі сидить крихітне, сіре кошеня й плаче, притиснувши до себе ліву лапку.
Я опускаюся навпочіпки перед ним і запитую: — Що сталося, малюк?
Кошеня схлипує й простягає мені маленьку, мокру й холодну як лід лапку. Я витягаю з кишень обидві руки й беру її в них. І раптом. Зовсім раптом у мене виривається:
— У тата руки дуже лікувальні. Зараз сонечко тобі стане краще.
Я обережно беру маленьке тремтяче тільце в дві долоні й, притиснувши його до себе, входжу в під’їзд.
Тепер мені є ким зайнятися і з ким зустріти Новий рік.
Все ж таки цей сивий дід із зорями в очах не збрехав. Мене чекали. Дуже чекали. А це ж найголовніше. Коли тебе чекають.
Олег Бондаренко джерелоІ тепер, тримаючи в руках це маленьке тепле диво, я знаю — більше ніколи не буду самотнім у переддень Нового року.
