Заміж не піду, особливо не за такого красеня. Так, він хороший хлопець, багато чого може й гарний собою, але точно не мій.
Знову мати повернулась із своїм співмешканцем, і ще якогось чоловіка привела. Вже непогано хильнули, я, Ірина, тихенько всілася у кутку біля шафи.
І сховатися ніде, на дворі вже сніг лежить. Як мені все це остогидло От закінчу девятий клас влітку й гайну у Черкаси. Вступлю до педагогічного коледжу, буду вчителькою. Хоч до міста рукою подати десять кілометрів, але жити хочу у гуртожитку.
Мама з гостями прилаштувалися на кухні. Булкнуло, коли виливали в чарки горілку, запахло домашньою ковбасою. Я мимоволі ковтнула слину.
Зачекай, ти! крикнула мама.
Що так соромишся?
Вас ж двоє…
Ніби перший раз із двома, хмикнув Михайло, мамин співмешканець.
Брязнула тарілка, щось загуркотіло. Я сильніше притиснулась до кутка. Раптом все стихло.
Слухай, Миколо, вона спить, сказав співмешканець.
Сам казав, гарна дівчина, а якось не з руки мені…
Та у неї ж донька…
Яка донька?
Іринка, вона вже доросла. Мабуть, у кімнаті ущухла.
Тягни її сюди, радісно вигукнув Микола.
Іринко, ти де? зайшов співмешканець, побачив мене, всміхнувся гидко. Іди сюди, посидиш із нами!
Мені й тут добре.
Чого ти, як мала? Михайло пробував мене обійняти.
Я хапаю вазу з шафи й з усієї сили бю ним по голові Михайла. Дзеленчить скло, я вириваюсь і летючо вибігаю з кімнати.
Лови її! гукнув Михайло.
Та я вже при дверях. Взутись не було коли влетіла у сніг в одних шкарпетках, у старих шортах і футболці.
Мужики вискочили за мною. Село оповите нічною тишею, куди бігти? Позаду крики. Повз великий двоповерховий будинок пробігаю заходився гавкати пес. Вигукнув хтось господарський на собаку.
Я мчала до воріт і гепала у них кулаками. Відчинив чоловік років сорока:
Допоможіть… прошепотіла я, дивлячись йому просто в очі.
Заходь! він різко взяв мене за руку й закрив двері.
Олеже, хто там? на поріг вийшла жінка.
Ось, чоловік показав на мене. За нею якісь чоловіки бігають.
Мерщій у хату! жінка стисла мене за руку. Там і розповіси.
Іринко, виходь, не по-доброму! пролунав гучний крик Михайла.
Олег, не втручайся! жінка крикнула. Заходь у дім!
З подвір’я лунали голоси, з вулиці собачий гавкіт.
В поліцію треба, дістала телефон жінка.
Поліно, не треба. Я сам розберусь. Відомо, що вони місцеві.
Як ти думаєш з ними розібратися?
По-людськи. Ти дівчину заспокой!
Олег взяв пакет, підійшов до холодильника. Поклав туди пляшку і ковбасу.
На подвір’ї погладив пса. Вийшли разом на вулицю. Михайло кинувся до Олега.
Віддавай Іринку!
Ось беріть і йдіть звідси!
Михайло відкриває пакет, на обличчі засяяла посмішка. Кивнув головою і пішов разом з Миколою.
***
Так! Я Поліна Сергіївна, жінка поставила чайник на плиту. Сідайте! Розповідай, хто ти і що сталося.
Я Ірина, ледве вимовила, зубами цокаючи. Тут живу, на самій околиці.
Ти донька Кіри?
Так.
Ми тут недавно, але про вашу маму вже чули
Я не витримала й заплакала, опустивши голову.
Годі тобі Поліна ніжно притисла мене до себе. Цей жест був для мене справжнім дивом, я ще сильніше заплакала.
Давай уже, зараз чаю поп’ємо.
Зайшов господар.
Все, вигнав їх.
А цій красуні що далі? усміхнулась Поліна.
Думаю, завтра поговоримо! А зараз чай та ванна.
Їсти хочеш? Поліна поставила кухоль чаю. Бачу по очах хочеш!
На столі з’явились бутерброди, трохи торта.
Їж, їж! посміхнувся Олег, дивлячись, як я зиркаю на їжу.
Більше питань мені не ставили, й уваги особливо не звертали бачили, як мені незручно.
Після вечері Поліна відвела мене у ванну:
Помийся і цей халат вдягни.
***
Я мріяла тільки про одне щоб мене сьогодні не вигнали. Як же було тепло у ванній, і який холод зараз за вікном! Але господарі чекають.
Вийшла з ванни, господарі сиділи на дивані. Я винувато усміхнулась:
Дякую вам!
Ось що, Ірино, почала Поліна. Як я зрозуміла, тебе шукати особливо не будуть. А ти додому йти не хочеш.
Я опустила очі ще нижче.
Завтра ми рано їдемо зранку…
Я зрозуміла, прошепотіла.
Ти залишишся сама. Двері нікому не відчиняй! Дворовий наш Джек нікого не впустить. Зрозуміла?
Так! аж підскочила я.
Можеш, до нашого приходу, борщ зварити, хитро посміхнувся Олег Романович. Вмієш?
Вмію! Добре куховарю і прибрати можу.
Прибери, якщо не важко, унизу, погодилася Поліна Сергіївна.
***
Я прокинулась разом з господарями, тихо лежала, боячись, що виженуть. Машина загуркотіла у дворі. Потом тиша.
Я вмилася. На кухні чайник кипить, на столі хліб, ковбаса, сир, свинячі ребра на обробній дошці.
Я поснідала, все прибрала, протерла, підлогу помила.
У коридорі знайшла пилосос, увімкнула та почала пилососити.
Тільки-но вимкнула
І що все це значить? пролунав голос позаду.
Обертаюсь у дверях стоїть високий хлопець років вісімнадцяти, карі очі уважні.
Я прибираю, промимрила я. А ви хто?
Ну нічого собі… хлопець похитав головою і дістав телефон.
Мамо, я вдома. А хто це?
Синку, нехай поживе ця дівчинка у нас поки.
Мені байдуже.
Він оцінив мене поглядом і пішов на кухню.
Вам приготувати чаю? запитала я.
Розберусь сам.
***
Я прибрала пилосос і почала витирати пил, прислухаючись до кожного звуку.
Хлопець поснідав і пішов у ванну. Вийшов звідти пахучий, поголений.
Ей, хазяїн, дай ще пляшку! долинув крик з вулиці.
Що таке? хлопець глянув у вікно.
Не відкривайте їм! я злякано прохрипіла.
Він зацікавлено на мене глянув і рушив до дверей.
Я кинулась до вікна біля паркану стоять Михайло з Миколою і щось волають. Мені стало моторошно.
Вийшов хлопець. Кинулися до нього. Але раптом обоє гепнулися прямісінько в сніг, одночасно! Хлопець щось сказав, ті підвелись і похнюплено пошкандибали до маминого дому.
***
Хлопець повернувся, поглянув на мене і підійшов:
Ти що, злякалась?
Я не втрималась і розплакалась, втупившись у його груди.
Як тебе звати? питає він раптом.
Ірина.
Я Руслан. Все, не плач, їх більше не буде.
***
Руслан пішов у свою кімнату нагору, не спускався до вечора. Я зварила борщ. Сіла на кухні біля столу, задумалась.
Звісно, хотілося б залишитись тут, але розуміла, що перейшла межу.
Господарі повернулись. Поліна похитала головою, дивлячись на чистоту, Олег гідно оцінив борщ.
Я, мабуть, піду додому, сказала я. Дякую вам за все.
Ірино, поживи у нас ще трохи.
Дякую, Поліно Сергіївно, я додому піду, повторила.
Зробила крок і затрималась. Весь цей час ходила у їхньому халаті й капцях.
Йди сюди! господиня повела до шафи вітальні.
В дівочому куточку дістала джинси, светр, теплу куртку.
Одягай, ми майже однакового росту!
Не треба… Ви ж…
Не голяка ж тобі йти додому! Одягай не збіднію від того!
Я вбралася, крадькома глянула у дзеркало такі речі собі й на мрію не мала.
У коридорі мене змусили одягти шапку і чоботи.
Ірино, носи на здоровя!
Дякую вам, Поліно Сергіївно!
***
Життя поволі вернулося у звичний хід. Мама знайшла роботу на фермі, співмешканець зник.
Весна. Я сиджу за уроками, коли у ворота стукають. Глянула у вікно біля паркану Руслан. Помітив мене кивнув: виходь!
Я вилетіла назустріч.
Привіт! усміхнувся Руслан.
Вітаю!
Мама тебе кликала.
***
Ось я знову увійшла у той будинок, де провела найщасливіший вечір.
Вітаю, Ірино! зустріла мене Поліна Сергіївна, обійняла тепло.
Вітаю, Поліно Сергіївно!
Заходь! Сядемо, випємо чаю.
Господиня посадила мене за стіл, сама налила чаю.
До тебе справа. Ми з чоловіком летимо на місяць у Туреччину, очі в неї замріяні. Руслан на навчанні, вдома рідко. Можеш доглядати за хатою? Джека годувати і котику ще. Квіти поливати їх багато!
Звісно, Поліно Сергіївно!
Ось і добре, дала гроші. Ось двадцять тисяч гривень.
Та навіщо, Поліно Сергіївно?
Бери! Нам не шкода. Йдемо, все покажу!
Я запамятовувала місця з квітами, де корм для кота і мясо для Джека. Поліна покликала:
Руслан! син одразу зявився. Зведи Ірину з Джеком!
Пішли, хлопець легко торкнув мене за плече.
Вийшли на двір, відвязали Джека й погуляли.
Руслан всю дорогу розповідав про навчання в університеті, про карате, спільний бізнес із батьком.
А я думала зовсім про інше. Чітко зрозуміла, між мною і ним така ж прірва, як між моєю мамою і його батьками. Вони хороші, добрі люди, але це не казка про Попелюшку, а життя.
«Через два місяці складатиму іспити в коледж, треба обовязково скласти. Буду вчитися і працювати, стану людиною. Заміж піду, але не за цього красеня. Так, він у всьому хороший, але не мій.
Я вдячна Поліні Сергіївні за одяг і ці двадцять тисяч гривень на них точно переживу перший час у місті».
Внутрішнє чуття підказувало зараз, саме цієї миті, моє тяжке дитинство завершилось. Попереду доросле життя непросте, де все залежатиме тільки від мене.
Ми дійшли до двору. Я погладила Джека по шиї, усміхнулась Руслану і попрямувала додому. Завтра розпочнеться моя робота у цьому котеджі. Тільки робота і все!
