Сьогодні Гафиня Гнатівна застала мене зненацька: «Соломію, та розтлумач мені! Чоловік у тебе чи ні? Вчора Богдана бачила, виходив із твоєї хати, а сьогодні вранці біля метро з якоюсь білявкою!»
Я зітхнула, відклавши журнал, запросила сусідку на кухню. Чай якраз закипав. «Сідайте, Гафине Гнатівно. Усе не так просто. Так, Богдан мій чоловік офіційно. Оберіг у паспорті вже сім років. Але живемо окремо. Кожен у своїй хаті.»
«Як то окремо?» сусідка плюхнулася на стілець, готова до довгої розмови. «Яка ж це родина? Навіщо тоді заміж виходила?»
Я поставила гості чашку чаю. За вікном крапав жовтневий дощ, краплі сповзали, немов сльози. Саме в таку погоду сім років тому ми з Богданом подали заяву до РАГСу.
«Вихожу через кохання, звісно. Думала житимемо, як усі: діти, дача, спільний побит. Та де там! Я гірко усміхнулась. За півроку зрозуміла ми різні. Він любить гучні компанії, я тишу. Він кидає речі, я люблю лад. Він може тиждень не вмиватись, а я без душу й дня не витримаю.»
«Та розійдися ж!» махнула рукою Гафиня Гнатівна. «Навіщо мучитись?»
«А ось тут і цікавизна. Розлучитись ми не можемо. Квартира, приватизована на двох ще до весілля. Купували спільно, платили навпіл. Богдан каже: ‘Якщо розлучимось, доведеться продавати, ділити гроші’. А куди тоді? Знімати? Ми ж уже не молоді мені сорок три, йому сорок п’ять. Звідки такі гроші на оренду?»
Сусідка задумливо кивнула. Зрозуміла проблему.
«І що ж видумали?»
«Ось що. Богдан живе в тій квартирі, а я купила собі маленьку однушку на Виноградарі. Дешевеньку, зате свою. Плачу іпотеку п’ятнадцять тисяч гривень, але ніхто не докучає. Він приходить інколи, коли самотньо. Посидимо, побалакаємо, як старі друзі. Потім він йде.»
«І довго так житимете?» сусідка цікаво розглядала мене. Я виглядала втомлено, але спокійно.
«Не знаю. Поки влаштовує. Офіційно ми подружжя, документи міняти непотрібно, на роботі не цікавляться. А фактично кожен живе своїм.»
Після відходу Гафині Гнатівни я довго сиділа біля вікна, допиваючи холодний чай. Дощ посилився, у його шумі чулися голоси минулого.
Познайомились ми з Богданом на роботі. Він був начальником відділу постачання, я головним бухгалтером. Статний, з добрими очима та чаруючою посмішкою. Я відразу відчула симпатію.
«Соломіє Володимирівно, чи не зробите мені компанію в обідню перерву?» підійшов він того пам’ятного четверга. «Знаю чудову кав’ярню поруч.»
Я погодилась. Потім була друга зустріч, третя. Богдан виявився чудовим співрозмовником, начитаним, цікавився мистецтвом. Говорили про книжки, кіно, подорожі.
«Мені з вами так легко, визнався він через місяць зустрічей. Ви мене розумієте з півслова.»
Мені теж було комфортно. Після розлучення з першим чоловіком минуло п’ять років, я майже втратила надію знайти споріднену душу.
Богдан був розлученим, без дітей. Жив сам у трикімнатній квартирі, яку успадкував від батьків. «Завелика для одного, скаржився. А продавати не підій
Десь у Києві щоденник Олексія Коваленка
Оленко, та поясни мені, як це розуміти? сусідка Галина Степанівна стояла на порозі з торбинкою в руках, похитуючи головою. Чоловік у тебе є чи ні? Вчора бачила Миколу, як він із твоєї хати виходив, а сьогодні вранці зустріла його біля метро з якоюсь білявкою!
Олена зітхнула, поклала газету й запросила сусідку на кухню. Чайник уже свистів.
Сідайте, Галино Степанівно. Усе не так просто. Так, Микола мій чоловік на папері. Штамп у паспорті вже сьомий рік. Але живемо окремо. Кожен у своїй оселі.
Як то окремо? сусідка плюхнулася на стілець, готова до довгої розмови. Яка ж це родина? Навіщо тоді виходила заміж?
Олена поставила перед гостя чашку, сіла навпроти. За вікном моросив осінній дощ, краплі ковзали по шибках немов сльози. Саме в таку погоду сім років тому вони з Миколою подали заяву до ЗАГСу.
Виходила з кохання ж. Гадала житимемо як усі: діти, дача, спільний пічний горщик. Та не склалось. Олена гірко посміхнулась. За півроку зрозуміла: ми різні, немов день і ніч. Він любить галасливі вечірки, я тишу. Він розкидує речі, я педантка. Йому й тиждень без душу нічого, а я без води й дня не витримаю.
То чого не розлучитесь? махнула рукою Галина Степанівна. Чого терпите?
А оце вже цікавіше. Розлучитись не можемо. Квартира в нас спільна, приватизована на двох перед весіллям. Платили напари. Микола каже: розлучимось доведеться продати, гроші ділити. А куди потім? Орендувати? Та ми вже не молоді: мені сорок три, йому сорок пять. Звідки гроші на найми брати?
Сусідка замислено кивнула: проблема зрозуміла.
І що ж вигадали?
Ось що. Микола живе в тій квартирі, а я придбала крихітну однушку на Оболоні. Дешеву, та свою. Платю іпотеку, та ніхто мені не заважає. Заходить він часом, коли самотньо стає. Посидимо, побалакаємо, як старі приятелі. Потім іде до себе.
І довго так житимете? сусідка пильно розглядала Олену. Та виглядала втомлено, але спокійно.
Не знаю. Поки влаштовує. На папері ми подружжя, документи міняти непотрібно, на роботі зайвих питань не чіпають. Фактично ж кожен сам собі господар.
Коли Галина Степанівна пішла, Олена довго сиділа біля вікна, допиваючи холодний чай. Дощ посилився, і в його шумі лунали голоси минулого.
Познайомились вони в компанії «Рода». Він керував постачанням, вона була головною бухгалтеркою. Високий, статний, з добрими очима й чарівною посмішкою. Відразу сподобався.
Олено Миколаївно, чи не складете мені компанії у перерві? підійшов він того четверга. Знаю гарну кавярню поруч.
Вона погодилась. Були друга зустріч, третя. Микола виявився цікавим співрозмовником, любив театр, подорожі. Говорили про книги, вистави, Карпати.
Мені з вами легко, зізнався він за місяць. Розумієте мене з півслова.
Олена теж почувалась природньо. Після розлучення з першим чоловіком минуло пять років, вона вже й не сподівалась знайти рідну душу.
Микола теж був розлученим, бездітним. Жив сам у трикімнатній квартирі батьків.
Завелика самому, скаржився. А продавати рука не підіймається. Батьківський дім.
Півроку зустрічались, потім він зробив пропозицію. Весілля гуляли тихо, лиш із близькими.
Перші місяці пройшли у місячному сяйві. Здавалось усякі проблеми вирішуються, а суперечки дрібниці.
Та згодом дрібниці ставали кісткою в горлі.
Колю, та не можна ж кидати брудний посуд у мийці! знову спалахувала Олена перед горою тарілок.
Та годі тобі, вранці помію, відмахувався чоловік, втупившись у телевізор.
Вранці, післязавтра… А потім накип як смола!
Занадто сувора ти. Розслабся трохи.
Та розслабитись Олена не могла. Хаос у оселі її видушував. Миколі ж у чистоті було душно мов у музеї.
Мов у операційній, нарікав він. Стерильно, немає життя. Має бути затишно.
Затишно не значить брудно!
Сварились усе частіше. То через посуд, то через розкидані речі, то через приятелів Миколи, які приходили опівночі.
Оксана з легкістю зітхнула, гладячи Мурку, і зрозуміла, що варто бути офіційно заміжньою, але саме така тиша та власний порядок ось те, що подарувало їй спокій і почуття, що все влаштовано як найкраще саме для неї.
