Заміж за скаліченого. Розповідь
Щиро дякую за підтримку, вподобайки, щирі відгуки на мої розповіді, підписку, а особливо від усього серця дякую за донати від мене та моїх пяти кицьок.
Буду вдячна, якщо поділитеся цими історіями у соцмережах мені, як авторці, це справді приємно!
Донька повернулася додому пізно після чергування у травматології обласної лікарні в Києві, де працювала медсестрою. Довго стояла під душем, потім, загорнувшись у халат, вийшла на кухню.
У мене на сковороді котлети та макарони, тихо сказала мама, вдивляючись їй у втомлене обличчя, Втомилась, Орися? Що з тобою, доню? Щось не так у настрої?
Їсти не буду, і так страшна, а як наїмся взагалі на мене ніхто й не гляне, мляво відповіла Орися, наливаючи собі чаю.
Та перестань, Орисю! сполошилась мама, Ти гарна дівчина: і очі красиві, і носик, і губи все як треба. Не ганьби себе!
Та що ж тут не казати: в усіх подруг вже давно сімї, а в мене нічого. До мене лише якісь невдахи залицяються, а ті, хто подобається мені навіть не дивляться. Що зі мною не так, мамо?! запитала Орися, похмуро зиркнувши у вікно.
Просто ти ще не зустріла свою долю, лагідно відповіла мама, намагаючись заспокоїти доньку, але Орисю це лише завело ще більше.
От саме, що очі у мене через те й красиві, бо дрібні. Губи тонкі, а ніс подивись, який! Були б у нас гроші, то можна б пластичну хірургію зробити. Але ми ж живемо від зарплати до зарплати, навіть на нову сукню ледве збираю… Тому я й вирішила: вийду заміж за когось із покалічених у нас у відділенні таких хлопців чимало, багатьох після аварій чи поранень кинули їхні дівчата. Мені вже тридцять три чекати ніколи!
Що ти таке верзеш, Орисю? В батька ж ноги болять, думала, хоча б зять на городі допоможе, а якщо так Як же далі жити? відповіла мама на емоціях, а тоді, пригадавшись, кинулась виправдовуватись. Пробач, але тобі й самій легше було б з чоловіком, який може копати, а не з калікою! А ось сусідський Павло хороший хлопець, давно на тебе задивляється, міцний, діти здорові в нього будуть, і взагалі…
Мамо, та досить! Павло твій ніде довго не затримується, любить оковиту, а про що з ним говорити? з образою кинула Орися.
А навіщо з ним говорити? Я йому скажу йди копати картоплю, потім обідати будемо. Або в магазин за продуктами! Він хлопець непоганий, працьовитий, може, у вас щось і складеться? несміливо промовила мама, але Орися тільки відставила чашку і піднялась з-за столу.
Я спати. Мамо, невже ти мене теж за ніщо маєш? Думала, хоч ти мене поважаєш, а ти, як і всі, вважаєш мене потворною…
Орисю, дитино, чому ти так? мама кинулася вслід, але Орися тільки махнула рукою.
Досить, мамо!
І зачинила перед її носом двері у свою кімнату.
Вночі довго не могла заснути. Перед очима стояв хлопець, якого нещодавно привезли йому ампутували ногу до щиколотки.
Ногу йому затиснуло плитою у напівзруйнованому будинку під Оболонню. Будинок давно мали знести, а він навіщо туди поліз… Витягли його не відразу, спасіння не вийшло.
До нього ніхто не приходив. Молодий, трохи за двадцять.
Спочатку хлопець так дивився на Орисю, тримав за руку і жалем світив у погляді. А потім, коли опритомнів і все зрозумів про себе, став мовчазний і відвертався до стіни. Чомусь саме його їй було найжаль може, тому, що до нього ніхто не приходив.
Як думаєш, я зможу ходити? не дивлячись, спитав він нещодавно, а Орися твердо і спокійно відповіла:
Звісно зможеш, ще все життям буде! Молодий ти ще.
Всі так кажуть… Хай би хто сам спробував без ноги чи то життя, несподівано різко кинув хлопець й одвернувся до стіни.
То навіщо ліз в отой будинок? Орися теж розсердилася. Сам винен!
Та здалося мені там щось… пробурмотів він, і з тих пір, коли вона заходила, лише до стіни відвертався.
Орися розглядала його: очі світлі, крижані, але красивий хлопець, жаль ось таке з ним сталося…
Думаєш, жалієш мене? перехопив її погляд, Бачу, жалієш… Тепер мене тільки шкодувати й лишилося з такими, як я, не закохуються!
Та і мене ніхто не любить, хоч є і руки, і ноги. Кажуть, що якась не така… Ніхто й не шкодує краще б без ноги була, тоді хоч жаліли б, пробуркотіла Орися, і аж сльози на очі навернулися.
А хлопець звати його було Михайло вперше раптом усміхнувся:
Ну ти й смішна! Ти некрасіва? Ти ж дивишся а я мовчки заздрю тому, кого ти вибереш. Повіриш?
Орися дивилася на нього широко розплющеними очима і вірила. Й тоді мовила йому те, що давно хотіла сказати:
А якщо я виберу тебе, ти одружишся зі мною? Мовчиш, значить, не кажеш правди!
З цими словами образливо рушила до дверей.
Та Михайло на ліктях піднявся і сів на ліжку, наче хотів кинутися за нею. Пригадав, що не може, і крикнув:
Одружися зі мною, Орисю! Обіцяю ніхто й не здогадається, що в мене щось із ногою. Я швидко встану на ноги, не йди, Орисю
Орися зупинилася у коридорі, майже плакала, але вперше відчула це ВІН.
І не важливо вже, що її ніс не такий, а в нього не вистачає ноги Просто вони знайшли одне одного.
Час настав, як казала мама…
Михайло з подвійною наснагою взявся за реабілітацію. У нього зявилася мета він хоче одружитись з цією дивовижною дівчиною, і мусить бути на ногах ради спільного майбутнього.
Він хоче, аби Орися більше не сумувала, не вважала, що нікому не потрібна. Вона йому потрібна потрібна понад все, тільки з нею він хоче жити й бути поруч.
Ти що, закохалася, дочко? якось тихенько запитала мама. Подивись, як ти розцвіла. А ще казала страшна.
Орися навіть не стала заперечувати ніби на крилах літала. Найбільше її бажання тепер щоб Михайло швидше призвичаївся до протезу й нормально ходив.
Вони все далі і далі гуляли спершу по лікарняному двору, потім засніженими підсвіченими вечірніми вуличками перед Новим роком.
А отут був той зруйнований будинок, якось показав їй Михайло. Тут мене засипало.
Та чого ти тоді туди поліз, що тобі там здалося? згадала Орися. Так і не сказав мені.
Не повіриш Там щеня блукало, худе, чорне з білими цятками. Подумав: замерзне ж треба забрати, аби не самому жити, тихо всміхнувся Михайло.
Дивись, он якийсь песик худенький, на нас жалібно дивиться, але підійти боїться.
Може, це саме він… зрадів Михайло, а песик тихо пішов за ними до самого двору
Ну треба ж, як Орисі пощастило такого гарного чоловіка знайшла, молодшого за себе, з квартирою, ще й без свекрухи! жартували подруги на весіллі.
Мама Орисі аж розплакалась, коли Михайло став її мамою називати.
Він з дитбудинку, зовсім без рідних. Але хлопець дуже добрий і сердечний. А найголовніше вони люблять одне одного. Нехай будуть щасливі!
Городи можуть і зачекати, хоча Михайло за все береться і все в нього виходить!
Живуть Орися з Михайлом поки втрьох пес Кузьма залишився з ними, до роду звик, як до своїх. Та скоро їх стане четверо у Орисі й Михайла ось-ось зявиться донечка
Ніколи не треба опускати рук, бо тоді можеш розминутися з власним щастям.
Адже життя прекрасне своєю непередбачуваністю…
