УЖЕ ЗАМІЖ НЕ ТЕРПИТЬСЯ
Олені дуже хотілося вдало вийти заміж. Невдало вона вже пробувала. Мала сина на імя Артем, якому вже виповнилося двадцять.
Колись давно її чоловік попався на кричущій зраді. Олена повернулась на день раніше з відрядження і застала чоловіка напівроздягненим, коли він поспіхом стелив ліжко в їхній спальні. А найкраща подруга на її кухні варила каву у її ж пеньюарі! Класика! Розлучення було миттєвим. Подругу-зрадницю стерла з усіх спогадів і контактів. Олена навіть не заглиблювалась у брудні подробиці. Є вина буде й кара. Чоловіка з речами виставила за двері, а сину суворо заборонила з ним спілкуватись. Тоді Олені ще й тридцяти не було.
Минуло понад десять років. За цей час Олена захистила спочатку кандидатську, потім і докторську дисертацію. До сорока років вона стала доктором філологічних наук. Олена керує кафедрою в одеському педуніверситеті, її цінують як справжнього фахівця.
Усі десять років жіночої самотності Олена не втрачала надії знайти гідного чоловіка. Вважала, що ще зарано їй прясти шкарпетки й вишивати рушники. Претендентів вистачало, але жоден не зміг заполонити її душу.
Один залицяльник одразу після першого побачення покликав Олену заміж і взяв у неї кілька тисяч гривень («ми ж майже сімя»). І зник. Інший шукав маму своїм трьом дітямудовець, одразу кликав Олену до себе й попросив приготувати вечерю для всієї родини. Олена не була готова до такого прийому, але страву зготувала й нагодувала дітлахів. Повернулася додому, розплакалася. Шкода стало дітей і їхнього батька, зовсім самотній наче сирота. Але забрати на себе всю цю юрбу вона б не змогла. «Може, я й справді егоїстка,» думала Олена.
З кожним роком варіантів ставало менше. І як тільки Олена зовсім вже відчайдушно хотіла поставити крапку на цьому, раптом зявився Він.
Студент із Марокко Самір, 28 років. Колись вчився у її групі, вона була його викладачкою. Після університету Самір залишився в Одесі й відкрив власну автомийку.
Одного дня Олена заїхала заправити авто і зустріла Саміра виявилося, він власник цієї заправки. Поспілкувалися, згадали університет. Самір залишив Олені свою візитку. Відтоді вона раз на тиждень заїжджала саме до нього, ніби заправитись, але й побачити Саміра.
Самір став до неї залицятись запрошував у кафе, на концерт у філармонію. Олена сперечалася в собі й не вірила в щирість учорашнього студента. Від запрошень не раз відмовлялася.
Та Самір не здавався. Вона памятала його він був наполегливим і відданим студентом, вільно розмовляв українською, вирізнявся серед інших хлопців. Яскравий, східний красень: факультетські студентки оберталися й зітхали йому вслід.
Олена згадувала, як під час навчання Самір подарував їй різьблену шкатулку, у якій була записка. Прочитавши її, Олена почервоніла, а тодіпобіліла. З обуренням розірвала вщент: «Пані Олено! Я вас кохаю!»
Вона тоді вирішила, що це якийсь жарт. Шкатулку віддала Саміру й утекла.
Наступного дня Самір постукав у її кабінет:
Пані Олено, вибачте, я не хотів вас образити. Ви мені дуже подобаєтесь.
Добре, Саміре, сказала Олена. Йдіть у аудиторію, скоро пара.
До кінця навчання Самір намагався триматись осторонь, тільки зрідка зиркав у бік Олени. А тепер життя все склало наново. Прийняти залицяння чи відмовити? Зараз ми просто чоловік і жінка. А раптом? думала Олена.
Врешті-решт вона віддалася волі долі.
Почався яскравий, хоч і короткий роман. Перше побачення з Саміром Олена запамятала на все життя. Він умів дивувати веселий, ніжний, романтичний. Таких прихильників вона ще не мала. Різниця у віці зовсім не заважала: Олена відчувала себе молодою, а Самір був справжнім чоловіком.
Олена почала називати Саміра Савою «по-нашому», він не заперечував. А Олену він почав кликати Ладою. Їй здавалося, вона літає від любові. Вперше відчула себе бажаною жінкою. Любов охопила так, що ніяке гасіння не допоможе…
Самір не кликав Олену заміж. Збирався незабаром повертатися додому, а всупереч батьківській волі йти не наважувався. Мама Саміра вже підшукала йому наречену Маряну, сімнадцятирічну дівчину з порядної родини. Та й Олена не змогла б вирватись із рідної землі, лишити сина, маму Неможливо. Родина Саміра навряд прийняла б таку старшу невістку з далекої країни. «Чужий пиріг не наїсть, а свій сухар ситніший», думала Олена.
Тому вирішила: всю свою ніжність і любов віддати Савці. А там як доля вирішить.
«Скільки ще залишилося мені щастя? Хоч краплі та й тими насолоджусь! Буду кохати його так, що дихати важко стане! До дна випю,» ділилася Олена з мамою відвертими думками.
Мама була категорично проти іноземця:
Оленко, навіщо тобі отой чужинець? Наших хлопців мало? Я ніколи не благословлю вас! Твій колишній чоловік досі бігає за тобою. Хіба ти не помічаєш? Пробачила б, і жили б собі, син же є, казала мама.
Мамо, Сергій мені зрадив! Ти забула? огризалася Олена.
Боже, ну він же сто разів перепросив! І ти сама винна: зі своїм захопленням дисертаціями про чоловіка забула. А коли чоловік без догляду йому всяка на очі потрапить. Та й він не перебирає, не вгамовувалася мама.
Чому ж ти, мамо, свого батька не пробачила? Він теж каявся! запитала Олена.
Дитинко, не порівнюй! По-перше, твій батько пішов, навіть не дочекавшись твого народження. По-друге, на стороні мав трьох дітей, а потім повернувся. Що мені з ним було робити? Та ще й відбирати у них батька? А твій Сергій уже десять років сам ходить. Чекає твого слова. Артем його дуже любить, завершила мама.
Ой, мамо, не збираюся я заміж за Саміра. Я вже для нього стара. Почекаю, доки він перший мене залишить, сама не зможу. А потім побачимо задумливо сказала Олена.
Ой, доне, і стара кобила до вівса охоча… зітхнула мама.
Через три роки Самір попрощався з Оленою. «Я буду памятати тебе, люба,» тільки й мовив.
Олена була до цього готова, та все ж боляче віддавати Саміра молодій Маряні. На прощання він подарував їй ту ж різьблену шкатулку, з якої все й починалося. Всередині ховалася незвичайна каблучка у вигляді двох янголят, що тримають серце з діамантів.
Моє серце залишаю тобі, Ладо, віддано поцілував Олену.
Самір повернувся на батьківщину.
Через рік Самір прислав весільне фото з підписом «Моя дружина Маряна.» Ще через рік друге фото ще з однієї весілля: «Моя друга дружина Аміна.» Самір розповідав Олені, що у Марокко дозволене багатоженство.
Коли Олена дивилася ці «звіти» про життя Саміра, ніякої ревнощі не відчувала. Що ті молоденькі можуть знати про справжнє, солодке кохання? Трохи радував сумний погляд колишнього нареченого. Значить, сумує, може ще й любить? Хоча Старе кохання ржавіє, коли нове віє.
Казка скінчилась. Сторінка перегорнута. За цей час Артем теж одружився й привів у дім невістку. Коли народилась у них донька, Олена попросила назвати її Ладою хотіла зберегти память про своє пекуче кохання.
Олена пробачила (або, може, просто зжаліла) колишнього чоловіка. Бо вина, як каже мама, прийшла і прощення мусить бути. Сергій діяв через тещу незабаром мама вмовила Олену примиритися з ним: «Він давно своє усвідомив. Та й хто з нас без гріха? Гріх не в лісі ходить, а між людьми. Не кожному під силу обійти спокуси й пристрасті.»
Олена та Сергій знову живуть разом. Стараються не сваритись, більше не розлучатись. А ще Олена закінчила курси вязання і тепер вяже маленькій Ладі шкарпетки з вишитими українськими орнаментамиА в ті вечори, коли над морем сходив червоний місяць, Олена іноді діставала ту різьблену шкатулку, обережно відкривала і торкалася пальцями каблучки з янголятами. Усміхалася собі тихо: її життя, сповнене болю й пристрасті, зрад і прощень, стало ширше й глибше від морської хвилі. Олена знала: кохання не розчиняється у розлуках і не гасне з часом. Воно відгукується у серці новими спогадами, новими почуттями до тих, хто поряд.
У хаті пахло свіжим хлібом, з дитячої лунали перші смішки маленької Лади. Сергій саджав за вікном квіти, що її так втішали весною, а мудра Олена гойдалася у кріслі-гойдалці, дивлячись у теплий вечірній простір. Тепер вона була справді вдома. І якщо десь далеко на півдні Самір ще згадував ту, яку колись палко любив, то йому лишалося лише зітхнути її серце вже було спокійним.
Бо що лишається нам по-справжньому? Право на другий шанс, ковток прощення, теплий хліб, весняні квіти й безцінна радість можливість знову кохати і бути коханою, попри всі шрами колишніх поразок. Олені більше не треба було поспішати заміж. Вона вже була щасливою там, де була й тоді, коли перестала чекати дива і зустріла його у своєму власному серці.
