Обмін дітьми: як сестри здійснили фатальну помилку, за яку довелося розплачуватися роками
Буває, що лише одне рішення, ухвалене в розгубленості й під впливом емоцій, здатне зламати долі кількох людей. Особливо коли воно стосується найсвятішого — дітей. Саме так сталося з двома сестрами — Олею та Маріанною, які з дитинства були нерозлучні. Вони ділили все: іграшки, батьківську ласку, навіть перше кохання. Разом пройшли шкільні роки, перші побачення, весілля. Здавалося, їхнє життя йде паралельно, наче за одним сценарієм, лише в різних квартирах.
І чоловіків обрали схожих — Маріанна вийшла за Дмитра, Оля — за Ярослава. Друзі з дитинства, водії-далекобійники, яких майже не було вдома. Сестер це влаштовувало — чоловіки працюють, а вони поруч, підтримують одна одну, як і завжди. Коли одна завагітніла, друга теж незабаром «підхопила». Разом встали на облік, разом обирали пологовий будинок. Обидві — щасливі й трохи налякані. Хто народиться — вирішили не дізнаватися, хай буде сюрприз.
Оля мріяла про доньку, Маріанна — про сина. Та вийшло навпаки: в Олі народився хлопчик, у Маріанни — дівчинка. І тоді Маріанна, ніби жартома, кинула:
— Давай поміняємось? Ну справді, ну що це за доля — усе навпаки…
Оля нервово посміхнулась, але всередині щось стиснуло. Жарт не здався смішним. Проте Маріанна повторювала це знову і знову — спочатку з усмішкою, потім наполегливо, дедалі серйозніше. Говорила, що мріяла про хлопчика, що їй важко, що так буде краще. І в один момент Оля здалася. Їй згадалося, як Ярослав обіймав чужих донечок на вулиці й казав: «Хочу доньку, свою принцесу…»
Чоловіки були щасливі. Подарунки, квіти, шампанське, гості. Та Оля щоразу відчувала, як у неї стискається серце, коли бачила, як Ярослав носить на руках не свою дитину. Спочатку вона намагалася заглушити почуття провини. Потім — переконати себе, що вчинила правильно. Адже діти рідні одна одній, отже, нічого страшного. Та совість не давала спокою.
Все остаточно змінилося, коли через три роки Маріанна померла. Хворіла довго, болісно, і врешті пішла, залишивши свого «сина» — справжнього сина Олі — з батьком. Оля та Ярослав допомагали Сашкові, як могли. А потім у нього з’явилася жінка — Ганна. Спокійна, лагідна, здавалася надійною. Навіть хлопчика, Данила, прийняла. Спочатку.
Але варто було Ганні народити власну дитину, як усе змінилося. Данило став для неї оком за склом. Вона принижувала його, говорила гидоті, могла вдарити, кричала без причини. Від Сашка все ретельно ховала, але Оля бачила. І її серце розривалося від болю. Вона не могла більше мовчати, знаючи, що її син живе в пеклі, яке вона сама й влаштувала.
Одного вечора, коли Ганна знову кричала на хлопчика, Оля не витримала. Вона зібрала Ярослава, Сашка і розповіла всю правду. Кожне слово давалося з болем, кожне — як камінь у груди. Ярослав був у лютості. Спочатку не вірив, потім мовчки вийшов з дому. Оля плакала — від страху, від провини, від усвідомлення, що зруйнувала чужі й своє життя. Та через два дні Ярослав повернувся. Сказав, що хоче зробити ДНК. Після тесту — мовчання. Потім — обійми.
— Ми все виправимо, — сказав він.
Процес усиновлення йшов не швидко, але впевнено. Ганна відмовилася від Данила, їй чужа дитина виявилася непотрібна. Дівчинка — донька Маріанни, яку Оля виховувала як свою, — залишилася з нею. Вона не знала всієї правди, та й не треба було. Головне — любов і турбота, яку Оля дарувала від усього серця.
Минув час. Оля досі докоряє собі, але знає, що вчинила правильно, коли зізналася. Вона врятувала свого сина. Хоч і запізно, хоч через біль, але встигла. А в житті іноді важливо не те, де помилився, а те, чи вистачило сили все виправити.
