Сьогодні мені сімдесят сім, і я дійшла до того, що прошу в своєї невістки, Олени, всього лише тарілку юшки. Ще нещодавно я вважала, що її обов’язок — тримати хату в чистоті, готувати, вишивати, доглядати за родиною, як це робила я колись. Але життя змінилося, і я, Ганна Іванівна, зрозуміла, що мої очікування залишилися в минулому. Мене забрали до себе син Олег і Олена, і тепер я живу в їхньому домі, почуваючись то гостєю, то тягарем. Серце болить від цієї думки, але я вчусь приймати реальність, хоч образа все ще тліє всередині.
Колись я була матір’ю великої родини. Вставала з півнями, варила борщі, пекла паляниці, вишивала рушники, виховувала Олега. Мій чоловік, царство йому небесне, працював на фабриці, а я дбала про затишок, щоб він повертався до тепла. Я гадала, що так і має бути: жінка — берегиня, а невістка, коли прийде час, продовжить ці традиції. Коли Олег привів Олену, я сподівалася, що вона стане мені рідною, що ми разом готуватимемо, ділитимемося секретами, як у старі добрі часи. Але все вийшло інакше.
Олена — жінка нового часу. Працює в компанії, завжди з телефоном, одягається стильно, готує рідко. Коли вони з Олегом одружилися, я ще жила в своїй хаті, але два роки тому здоров’я підвело — ноги слабшають, голова запаморочується. Олег наполіг, щоб я переїхала до них: «Мамо, ми подолаємо, тобі буде краще з нами». Я погодилася, продала хату, щоб не бути їм тягарем, і віддала гроші на ремонт їхнього дому. Думала, допомагатиму по господарству, як зможу. Але виявилося, що Олена не хоче моєї допомоги — і моїх порад теж.
Від першого дня я помітила, що їй не подобається, коли я лізу на кухню. Я якось запропонувала зварити капустняк, як Олег любить, а вона посміхнулася й сказала: «Ганно Іванівно, не турбуйтеся, я замовиму їжу, швидше буде». Замовить? Я звикла, що їжа — це турбота, а не кнопка в додатку. Я намагалася прибирати, але Олена м’яко зупиняла: «Не треба, у нас пилосос-робот». Робот? А де ж душа, де тепло? Я мовчала, але всередині росло відчуття, що я тут зайва. Олег, мій син, лише знизував плечима: «Мамо, Оля впорається, відпочивай». Відпочивай? У мої сімдесят сім відпочинок — це не сидіти склавши руки, а почуватися потрібною.
Найболючіше — її ставлення. Я завжди вважала, що невістка має поважати свекруху, допомагати, слухати поради. Але Олена робить усе по-своєму. Вона готує якісь салати з авокадо, а не деруни, як я вчила. Дім у них чистий, але холодний — немає тих дрібничок, що роблять його живим: ні вишитих серветок, ні запаху свіжого хліба. Я якось натякнула: «Олю, може, спеклемо пиріг з вишнями, Олег любить». А вона відповіла: «Ганно Іванівно, ми тепер менше їмо борошняного, дієта». Дієта? А чим тоді годувати душу?
Я почала ображатися. Думала, вона не поважає мене, не цінить мій досвід. Намагалася говорити з Олегом: «Сину, твоя дружина взагалі не тримається за дім, усе на замовлення, усе через телефон. Хіба це родина?» Але він лише відмахнувся: «Мамо, у нас усе гаразд, не накручуй». Гаразд? Для них, може, і гаразд, а я почуваюся, як стара шафа, яку поставили в кут. Сусідка, коли я їй посказувалася, сказала: «Ганно, часи інші, невістки тепер не ті». Але я не хочу звинувачувати часи. Я хочу, щоб мене бачили, а не просто годували і клали спати.
Недавно я зрозуміла, що більше не можу. Олена готувала вечерю — щось із куркою та дивним соусом. Я сиділа у своїй кімнаті, слухала, як вони з Олегом сміються, і раптом відчула себе чужою. Встала, пішла на кухню і сказала: «Олю, звари мені, будь ласка, тарілку юшки. Простої, як я люблю, з картоплею». Вона здивувалася, але кивнула: «Добре, Ганно Іванівно, завтра зроблю». І от вчора вона принесла мені юшку — звичайну, теплу, майже як моя. Я їла і ледь не заплакала. Не від смаку, а від того, що зрозуміла: це все, що я тепер прошу. Не вишивки, не прибирання, не моїх правил — лише тарілку юшки.
Я усвідомила, що мої очікування були з іншого життя. Олена не стане такою, як я, і, можливо, це й не погано. Вона працює, втомлюється, а я, у своєму віці, вже не можу судити, як має жити їхня родина. Але мені боляче, що я не потрібна так, як раніше. Олег любить мене, я знаю, але він зайнятий своїм життям. А я сижу в їхньому домі й думаю: де та жінка, яка керувала усім? Залишилася лише бабуся, що просить юшки.
Я вирішила не здаватися. Навчитись жити по-новому: дивитися серіали, гуляти у дворі, дзвонити старим подругам. Може, попрошу Олену навчити мене замовляти їжу по телефону — раптом сподобається? Але я не хочу бути тягарем. Якщо вони не бачать у мені матір і бабусю, я знайду, для кого жити. А поки я прошуЯ зрозуміла, що життя йде вперед, і навіть у моїх роках треба вчитися приймати його таким, яким воно є.
