Залишилась сама
За вікном вже починало сутеніти, а мами все не було. Соломія, крутячи колеса на своїй інвалідній колясці, під’їхала до столу, взяла телефон і спробувала зателефонувати мамі.
«Абонент тимчасово недоступний або знаходиться поза зоною досяжності», пролунав далекий механічний голос.
Дівчинка розгублено дивилась на телефон, а згадавши, що на рахунку лишилось мало гривень, заніміла й вимкнула апарат.
Мама пішла до магазину і довго не поверталася. Такого ще ніколи не траплялося. Вона завжди поверталася швидко, адже Соломія була дитиною з інвалідністю і не могла ходити. Єдина її рідна людина мама.
Соломії виповнилося сім років, і залишатись на самоті вдома вона не боялася. Та мама завжди казала, куди йде і коли повернеться. Дівчинка не розуміла, в чому справа:
«Сьогодні вона пішла на Базар за продуктами там дешевше. Ми часто разом туди їздили. Базар далеко вважається, хоча пішки година дороги в обидва боки», дівчинка кинула оком на годинник. «Вже минуло чотири години… А їсти хочеться».
Вона повернула коляску на кухню, зігріла чайник, дістала з холодильника котлету з пюре. Поїла, напилась чаю.
Але мами все не було. Не витримала, знов підняла телефон і набрала її номер:
«Абонент тимчасово недоступний або знаходиться поза зоною досяжності», знов пролунав голос автоінформатора.
Вона перекотилась на своє ліжко й сховала телефон під подушкою. Світло не вимикала без мами було лячно.
Лежала довго, доки не заснула.
***
Прокинулась, коли сонячні промінці зазирнули у вікно. Мамина постіль була акуратно заправлена.
Мамо! гукнула Соломія у бік коридору.
У відповідь тиша. Вона знову зателефонувала. Той самий байдужий механічний голос.
Серце стиснулось від страху, а з очей градом покотилися сльози.
***
Костянтин повертався з кавярні. Там щодня продавали свіжу здобу. У нього з мамою був такий ритуал: мама готувала сніданок, а він приносив булочки.
Костю вже тридцять, але не одружений. Жінки чомусь не цікавилися ним: зовнішність пересічна, худий, багато недуг спід спочатку життя. Лікування вимагало великих грошей, а мама виховувала його сама. Останній діагноз йому поставили вже у дорослому віці: дітей мати не міг. З думкою про безодружжя він уже змирився.
Раптом у траві помітив розчавлений, брудний мобільний телефон. Гаджети його і професія (програміст) і хобі, отож не втримався, підняв. Телефон був роздавлений, наче ним переїхало авто.
«Щось, мабуть, трапилось», подумав він і поклав знахідку до кишені.
Дома розберуся».
***
Після сніданку Костянтин вийняв із телефону сім-карту й поставив у свій мобільний. Серед контактів найперше стояла позначка «дочка», решта лікарня, пенсійний фонд та інші установи.
Трохи подумав і зателефонував:
Мамо! радісно вигукнув дитячий голос.
Я не мама, розгубився Костя.
А де моя мама?
Не знаю. Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку і дзвоню.
Моя мама зникла! Вчора ще пішла купувати їжу і не повернулася!
А в тебе є тато, бабуся?
Немає. Тільки мама.
Як тебе звати? зрозумів хлопець, що треба допомогти дитині.
Соломія.
А мене дядько Костя. Соломіє, а ти можеш вийти й попросити сусідів покликати?
Не можу, у мене ноги не ходять. У сусідній квартирі ніхто не живе…
Як це не ходять? остаточно розгубився Костя.
Я з такою хворобою народилась. Мама казала: заробимо зроблять мені операцію.
Як ти пересуваєшся?
На колясці.
Свою вулицю і квартиру памятаєш? Костя вирішив діяти.
Так. Вулиця Шевченка, 7, квартира 18.
Чекай мене, ми знайдемо твою маму.
Він вимкнув телефон.
У кімнату зайшла мама, Оксана Григорівна:
Костю, що трапилося?
Мамо, я знайшов телефон. Там є дитина, яку залишили саму, вона інвалід, родичів немає. Вона сказала, де живе. Поїду до неї.
Поїхали разом, відповіла мати, збираючись у дорогу.
Викликали таксі й поїхали рятувати дівчинку.
***
Подзвонили у домофон.
Хто там? пролунав сумний дитячий голос.
Це я, Костя.
Заходьте!
Піднялися сходами. Двері були причинені, їх зустріла худенька дівчинка в інвалідній колясці, з тужливими очима:
Ви знайдете матусю?
Як маму звати? запитав Константин.
Ганна.
А прізвище?
Коваль.
Зачекай, Костю, втрутилася мама. Соломіє, ти їсти хочеш?
Так… учора була котлетка, але я її вже зїла.
Костя, біжи в магазин, купи те, що зазвичай купуємо.
Добре! і він чкурнув з квартири.
***
Коли повернувся, Оксана Григорівна вже щось наготувала. Поки всі поїли, Костя взявся за пошуки мами Соломії.
Зайшов на місцевий сайт новин, переглянув згадки про надзвичайні події.
«Так, ось на вулиці Парковій Жигулі збив жінку. Постраждалу у важкому стані відвезли у лікарню…»
Він подзвонив до лікарні. На третій раз відповіли:
Так, привозили. Жінка не приходила до тями.
Як її прізвище?
Документів і телефона не було. Ви родич?
Я… ну ще не знаю…
Завітайте за адресою…
Добре, їду.
Костя підійшов до дівчинки:
Маєш фото мами?
Так, Соломія підїхала й подала альбом. Це ми разом нещодавно фотографувалися.
Красуня твоя мама!
Хлопець сфотографував знімок на свій телефон:
Я поїду на пошуки твоєї мами.
***
Ганна вирячилася у білу стелю лікарняної палати. Згадка: мчить авто, потім чорний провал…
Спробувала порухатись біль пронизав усе тіло. Підійшла медсестра:
Прокинулись?
Раптом Ганна злякалася:
Скільки я тут лежу?
Другу добу.
А в хаті дитина сама
Не хвилюйтесь! взяла її за руку сестра. Тут учора приходив молодий чоловік, лишив свій телефон. Каже, вас затисло машиною.
Дайте подзвонити…
Медсестра натиснула клавішу «дочка» і піднесла телефон до вуха:
Мамо!
Соломійко, як ти?
Все добре, мене доглядає тітка Оксана й дядько Костя.
Який дядько Костя?
Не нервуйте! увійшов лікар. Інакше заберу телефон! Давайте огляну вас.
Доню, невдовзі подзвоню, прошепотіла Ганна, віддаючи телефон.
Лікар призначив капельниці, а після відходу медсестра дістала телефон із кишені:
Тільки хвилинку!
Доню…
Ганно, мене звати Оксана Григорівна, промовила жінка в трубці. Мій син знайшов ваш телефон, за сім-картою відшукав Соломію і вас. Пока ви у лікарні, ми побудемо з дитиною. Не хвилюйтесь! Передаю телефон.
Мамо, одужуй і не сумуй! раптом прозвучав голос донечки.
Любонько, слухайся бабусю! прошепотіла Ганна.
Вимикайте телефон! нагадала сестра.
***
Наступного дня Ганну перевели у загальну палату. Увечері завітала медсестра:
Коваль, до вас відвідувач.
Ганна не встигла й здивуватись, як до неї зайшов худорлявий, але усміхнений чоловік.
Вітаю, Ганно! Мене Костя звати. Можна звертатись на «ти»?
Звісно.
Він поставив на тумбочку великий пакунок:
Тут мама для тебе зібрала гостинців.
Я навіть не знаю, кому завдячую
Я випадково знайшов твій зламаний телефон. Подзвонив дочці, далі відшукав тебе.
А як там моя Соломія?
Зараз
Він зняв із тумбочки телефон, трішки поколдував і на екрані зявилась донька.
Мамо! Тобі боляче?
Ні, вже не боляче, рідна! Як ти?
До мене бабуся Оксана приходить.
Ганна ще довго розмовляла з донькою. Костя терпляче чекав. Потім Ганна тяжко зітхнула:
Я ваш боржник
Жодних боргів! Просто станемо друзями, добре?
Дякую тобі, Костю!
Я ще навчу, як користуватись цим телефоном!
***
Минуло два тижні.
Винуватець ДТП приніс Ганні компенсацію двісті тисяч гривень і адвоката.
На наступний день її виписали з лікарні. Костя приїхав і забрав додому.
Мамо! кинулась Соломія, Мамо!
Здавалося, ще мить і дівчинка вискочить із своєї коляски. Ганна пригорнула доньку й розридалася.
Підійшла до Оксани Григорівни:
Дуже вам вдячна!
Дрібниці. Соломія мені, як внучка.
Мені винуватець приніс компенсацію, Ганна подала гроші. Візьміть, бажаю віддячити!
Прибери це, суворо мовила Оксана Григорівна. Нам із сином не треба, краще витрать на лікування Соломії. Костя вже домовився з клінікою.
Мамо, зраділа дочка, дядя Костя казав, що поїдемо до лікарні і я ходитиму, як усі!
***
Дві тижні Ганна з донькою провели у клініці. Поставили апарат Ілізарова. Через три місяці наступна операція, і ще через рік знову. Через три роки, після трьох операцій і реабілітації, пообіцяли: Соломія ходитиме.
Поки що дівчинка їздила на колясці спиці спричиняли незручності.
Але доля ніби вирішила випробувати родину. Оксана Григорівна потрапила до лікарні з серцевим нападом у тяжкому стані.
Три ночі Ганна проводила біля неї, повертаючись додому тільки готувати і трошки поспати. З Соломією залишався Костя.
На четвертий день Оксана Григорівна відкрила очі, довго дивилася на Ганну й прошепотіла:
Доню, мало, напевно, мені лишилось. Виходь заміж за Костю. Він надійний. Разом піднімете Соломію.
Оксана Григорівна, і він мене візьме?
Візьме, посміхнулась жінка.
***
Стара жінка тримала за руку дівчинку з портфелем і букетом. Якби не довгенький зріст, можна було б подумати: перший клас…
Але це був четвертий, перші три Соломія навчалась вдома закінчила на відмінно. Сьогодні вперше йде до школи на своїх ногах.
Бабусю, хвилююся…
Ти вже доросла, десять років! Вонде твої мама й тато йдуть!
Доню, чому ти така задумлива? підійшла Ганна.
Боїться, хитає головою Оксана Григорівна.
Дай руку! простягнув Костя долоню. Пішли.
З тобою, тату, зовсім не страшно, усміхнулась дівчинка.
Вони весело пішли до школи, а позаду мама і бабуся, такі ж щасливі.
Бо справжня родина це не просто кровні звязки, це доброта, підтримка і невичерпна віра одне в одного.
