Залишилася єдина

За вікном уже сутінків, а мами немає. Яринка, крутячи колеса коляски, під’їхала до столу, взяла телефон та набрала мамин номер.
«Абонент тимчасово недоступний», пролунав чужий голос.
Дівчинка збентежено поводила поглядом, потім згадала, що на картці мало коштів, вимкнула апарат.
Мама пішла до крамниці та все не поверталась. Такого ніколи не траплялось вона завжди казала куди йде й коли повернеться, бо дочка від малечку була в інвалідному візку, а родичів, окрім мами, не було.
Яринці вже сім, сама вдома вона не лякалась, однак:
«Сьогодні мама вирушила до Краївського ринку, там вигідніше. Хоч він і далекіший, але ми доходили за годину». Глянула на годинник: «Чотири години минуло. Хочу їсти».
Попрямувала на кухню. Заварила чайник, дістала з холодильника котлету. Повечеряла.
Мами все нема. Не витримала, знов набрала номер:
«Абонент тимчасово недоступний», лунала записана відповідь.
Перелізла на ліжко, ховаючи телефон під подушку. Світло не вимкнула без мами страшно.
Довго лежала, тай заснула.
***
Прокинулась від сонечка в вікні. Мамине ліжко прибране.
Мамо! гукнула да у сіни.
Тиша. Взяла телефон, подзвонила. Знов той металевий голос.
Злякалась, сльози покотились.
***
Микола повертався з кав’ярні. Щосвіжа випічка їхня з матір’ю звичка: вона готувала сніданок, а син ніс додому паля паляничок.
Миколі вже тридцять, а він ще неодружений. Дівчата й жінки його не помічали: негарний, худий, слабуватий. Хвороби переслідували від малечку. Потрібне було дороге лікування, та мати сама його виростила. Останній діагноз озвучили дорослому: він не зможе мати дітей. З тим, що не створить родину, Микола змирився.
У траві мигнув розбитий старий телефон. Телефони й комп’ютери були його пристрастю й роботою він був програмістом та блогером. Апарати мав найсучасніші, але з професійної цікавості підняв цей. Телефон був розчавлений, мов колесом переїханим.
«Може, щось трапилось?» пробігло в голові. Сунув знахідку до кишені: «Дома розберусь».
***
Після сніданку вставив SIM-картку з чужого апарата у свій. У контактах майже всі номери пов’язані з лікарнями чи пенсійним, але першим стояв «Донька».
Подумавши, подзвонивоньому номеру:
Мамо! почув радісний дитячий голос.
Я… не мама, зніяковів Микола.
А де ж мама?
Не знаю. Я знайшов розбитий телефон, переставив картку й подзвонив.
Моя мама зникла, почувся плач. Вчора поїхала до крамниці та не повернулась.
А де ж твій тато, бабуся?
Нема в мене ні тата, ні бабусі. Тільки мама.
Як тебе звати? юнак зрозумів: треба рятувати дитину.
Яринка.
А я дядько Микола. Яринко, вийди з квартири, попросіть сусідів про допомогу.
Я не можу вийти, ніжки не ходять. І сусіди сусідні чужі люди.
Почекай, як то не ходять? Микола зовсім заплутався.
Я так вже народилась. Мама каже, треба накопичити гривень на операцію.
А як ти пересуваєшся?
На візку.
Яринко, знаєш свою адресу? Микола взявся за діло.
Так. Вулиця Личаківська, десятий будинок, квартира вісімнадцять.
Я зараз приїду. Знайдемо твою маму.
Вимкнув телефон.
Марія Степанівна зазирнула до сина:
Миколо, що трапилось?
Мамо, знайшов розбитий телефон. Переставив картку. Подзвонив. Там маленька дівчинка одна, на візку. Родичів нема. Дізнався адресу. Поїду.
Поїдемо разом, жінка заспішила збиратись.
Марія Степанівна сама виростила вразливого до хвороб сина й розуміла, як важко самотній матері з хворою дитиною. Тепер вона на пенсії, а син добре заробля
А вони йшли до школи всі разом Оксана, тримаючи батька Миколу за руку, мати Лідія з посмішкою поглядаючи на них, а бабуся Ніна Антонівна, щаслива, що ще побачить, як її онука вперше вступить до шкільних дверей на своїх ніжках.