«Хто така дитина без коріння? Ніхто. Лише привид, що випадково знайшов собі оболонку.»
— Ти завжди відчувала себе привидом? — запитав Микола, помішуючи каву на моїй просторий кухні.
Я подивилася на нього. На єдину людину, яка знала всю правду. Того, хто допоміг мені знайти її — жінку, що носила мене під серцем, а потім викинула, як непотрібний чернетку.
Мій перший крик не розтопив її серця. Єдине, що залишилося від неї — записка на дешевій ковдрі: «Вибач мене.» Одне слово. Уся любов, яку мені судилося не пізнати.
Ольга Степанівна та Іван Григорович, літня бездітна пара, знайшли мене раннім жовтневим ранком. Вони відчинили двері й побачили плачучий клубочок. Їм вистачило людяності не відправити мене в притулок, але на любов їх не стачило.
— Ти живеш у нашому домі, Сонечко, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — повторювала мені Ольга Степанівна щороку в день, коли мене знайшли.
Їхня квартира стала моєю кліткою. Мені відвели куток у передпокої з розкладачкою. Їла окремо, доїдаючи їхні холодні залишки. Одяг купували на барахолках — завжди на пару розмірів більше. «Доростеш», — казала вона. Тільки коли доростала — речі вже розпадалися від старості.
У школі я була вигнанкою. «Підкидьок», «бездомна» — шепотіли за спиною.
Я не плакала. Нащо? Я копила в собі все: силу, лють, рішучість. Кожен плювок, кожен холодний погляд ставав паливом.
У тринадцять років я почала працювати: роздавала листівки, вигулювала собак. Гроші ховала у щілину між половицями. Одного разу Ольга Степанівна знайшла їх.
— Вкрала? — спитала вона, стискаючи зім’яті купюри. — Знала я, кров не обдуриш…
— Це мої. Я заробила, — відповіла я.
Вона шпурнула гроші на стіл:
— Тоді плати. За їжу. За житло. Час настав.
До п’ятнадцяти років я працювала кожну вільну хвилину. У сімнадцять вступила до університету в іншому місті. Пішла з рюкзаком і картонкою — там було моє єдине скарбище: фото немовляти, зроблене медсестрою перед тим, як «мати» забрала мене з пологового.
— Вона ніколи тебе не любила, Софійко, — сказала мені на прощання Ольга Степанівна. — І ми теж. Але хоч були чесні.
У гуртожитку я ділила кімнату з трьома сусідками. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до знемоги — лише відмінні оцінки, лише стипендія. Вночі працювала в цілодобовому магазині. Однокурсники сміялися з моєї поношеної одежі. Я їх не чула. Я чула лише голос усередині: Я знайду її. Я доведу їй, кого вона кинула.
Немає нічого страшнішого за відчуття, що ти нікому не потрібен. Воно вростає в шкіру уламками, які не витягти.
Микола знав мою історію. Знав, як я піднялася. Як рвалася вперед, ніби задихаючись.
— Ти ж знаєш, що це не принесе тобі спокою, — сказав він одного разу.
— Мені не потрібен спокій, — відповіла я. — Мені треба закрити цю сторінку.
Життя непередбачуване. Іноді воно підкидає шанс там, де не чекаєш. На третьому курсі мій викладач дав нам завдання: розробити маркетингову стратегію для українського бренду натуральної косметики.
Три дні я не спала. Уся біль, увесь голод визнання влилися в цю роботу. Коли я захистила проект, у аудиторії стояла тиша.
Через тиждень до мого кабінету завітав викладач:
— Софія! Інвестори з Kyiv Tech Summit побачили твою презентацію. Вони хочуть зустрічі.
Мені запропонували не гонорар, а частку в стартапі. Я підписала, тремтячи — втрачати було нічого.
Рік потому стартап злетів. Моя частка перетворилася на гроші, про які я не мріяла. Вистачило на перший внесок за квартиру в центрі Києва, на інвестиції в нову справу.
Життя закрутилося стрімко. До двадцяти трьох у мене була своя квартира — простора, світла. Я привезла туди лише рюкзак і ту саму картонку. Минуле залишилося за порогом.
Але щастя не було. Лише порожнеча.
— У тебе на плечі сидить привид, — сказав Микола.
І я погодилася. Тоді ж він запропонував допомогу. Микола був не тільки другом, а й приватним детективом. Два роки пошуків. Сотні глухих кутів. І нарешті він знайшов її.
Ганна Миколаївна Ковальчук. 47 років. Розлучена. Живе на околиці в обшарпаній хрущовці. Працює ким доведеться. Дітей нема. «Дітей нема» — цей рядок обпалив мене гірше всього.
Він показав мені її фото. Обличчя, зморщене життям. Очі, в яких не лишилося вогню.
— Вона шукає роботу, — сказав Микола. — Прибирає квартири. Ти впевнена?
— Абсолютно, — відповіла я.
Ми розмістили оголошення. Микола провів співбесіду за моїм робочим столом. Я дивилася через приховану камеру.
— Досвід роботи є, Ганно Миколаївно? — запитав він офіційним тоном.
— Так… — вона терла покарбовані пальці. — Гостелі, офіси… Ду— Дуже стараюся, — прошепотіла вона, а в її очах блиснула надія, яку я вже давно в себе вбила.
