Колись давно, коли я ще тільки згадую ті події, родичі настійно підказували: «Залишайте її в пологовому будинку».
Навіщо ти, справді, її брала? лаявся мій чоловік, кивнувши на новонароджену дівчинку, що лежала в ліжечку. Тобі ж чітко озвучили діагноз!
Як можна так? Ти хоч розумієш, в який переплут ти ввязуєшся?
Дівчинка, проте, розуміла, незважаючи на те, що про неї думали інші. Така думка була у не лише мого коханого Сашка, а й у всіх родичів.
Навіть її мати Надія, бабуся Оленка так я назвала малечу гучно крикала:
Ну, навіщо, Олечко? Роби собі ще одну! А це яка травма! Бери ношу на себе, щоб не падала під час ходу, дочка!
Бо сказали, що вона довго не витримає!
Так і сказали. І пропонували залишити дитину в пологовому будинку це було цілком природно: не всі батьки можуть впоратися з таким потрясінням. Якщо іноді матері залишають і здорових дітей, то хворих то вже зовсім інша справа
Крихітка навіть не плакала: її губки були синенькі, а кінчики пальців таке називається в медицині акроціанозом. У дівчинки діагностували вроджену ваду серця середньої тяжкості дефект міжшлуночкової перегородки: вижити можна, але важко.
Той самий лікар сповістив про це. Тоді я захотіла забрати донечку додому: адже в будьякому питанні, що стосується дитини, остаточне слово завжди за матірю.
І ось, коли я вирішила, що не відмовлюсь, «незрадливий» чоловік і батько майже відразу відмовилися. Коли стало ясно, що я не планую залишити дочки, він підняв голос, мовляв, якщо я передумаю, то, можливо, і повернеться. І якщо я ще хочу будувати з ним спільне життя, то треба поспішати.
Ось така у них з Сашком виявилась міцна любов. Але я не звинуватила чоловіка: не всім дано принести себе в жертву, а в даному випадку це саме те, що треба було зробити.
Тож чоловік приїхав за мною з донечкою, правда без букетів і кульок чого тут радіти? Бабусі з обох боків одразу заявили: залишайте в пологовому будинку цей «мор» нам не потрібен. І ви ще будете стверджувати, що чужих дітей не буває?
Я намагалася зрозуміти позицію рідних і чоловіка, та у мене нічого не вдавалося: хоч би маленький букетик принести можна було? Ніхто не підтримав молоду маму! Лише один вірний школярський друг, який закоханий у мене з дитинства, Михайло Костилев.
Михайло і я рідко спілкувалися останнім часом Сашко був проти:
Дружби між чоловіками та жінками не буває, не вішай на мене лапшу! Я ніколи не вірив, що у вас щось було!
Ми обоє і я, і Михайло змирилися. Та я часто згадувала про свого друга веселого хлопця з простої родини, якому не подобалась моя мати Надія.
А ось Олександр інша справа! Гарний хлопець, не той, що після коледжу працює на заводі! І тоді ракети щось там бороздять, а по всій країні впроваджують ІТтехнології.
Михайло працював оператором на заводі, спеціалістом з управління механізмами, і був цим дуже задоволений.
Знаєш, Олечко, так він називав мене, що дратувало маму Надію фу, село! а й підвищили зарплату! Може, мати дозволить тобі вийти за мене?
Наївний закоханий кавалер сподівався, що якщо мати дозволить, то гарна Олечка стане його дружиною: ми ж так давно дружимо!
А те, що дружба з часом перетворилася у кохання, у Михайла не викликало сумнівів. Проте я вже була закохана в Сашка симпатичного інтелігентного хлопця з доброї родини, якого схвалила мати.
Оце я розумію не соромно показувати подругам! Не то, що цей твій кавалер простий, як три копійки!
Олечці було незрозуміло, навіщо показувати свого вибранця якимось подругам: то її, то мамині. Але їй було приємно, що любляча жінка схвалила її вибір; в іншому випадку були б проблеми владна дама любила добиватися свого, тиснула і йшла наперед.
І, в принципі, їй вдавалось крім випадку, коли донечка пішла проти волі мами і не написала відмови.
Як ти насмілилася ослушатися, паршивко? Відтепер у мене немає дочки! І не смій тиснути на мене зі своїм кришеним!
У підсумку, привезена з пологового будинку Оля виявилась в ролі Каті Тихомирової з кіно про Київ і сльози. Єдина різниця по-перше, у Оліної Ленки виявили серйозну патологію, а по-друге, ясно, що швидко перейти з поганої реальності в хорошу, як у фільмі, не вдасться.
Виявилось, що дівчинці було гірше, ніж Каті. Чесно кажучи, коли я погодилась, я не думала, що одразу відвернуться всі: і чоловік, і обидві мами батька вже не було і інші.
Чомуто вся родичка підтримала маму Надію:
Ти що, зовсім з’їла? Все життя хочеш кудись кудисі! Віднеси її назад, поки не привикла! І Сашко відразу повернеться!
В захваті від чоловіка була не лише мати, а й інші. Та, зраджена родичами та коханим, я не хотіла, щоб Сашко повертався. Хоч я ще любила чоловіка, у серці вже начався процес руйнування цієї любові.
Була ясність: жити рука в руку і одразу розлучитися вже не вдасться за цей час так багато змінилося, навіть швидко, і не в кращу сторону.
Чоловік у той же день поїхав, привізши їх додому: квартира належала мені, а речі він забере пізніше. І я залишилась наодинці зі своїм горем і хвора Ленька: так я не уявляла своє майбутнє і рожеву дитячу кімнату!
Так, Сашко сам наклеїв шпалери: «У моєї донечки буде все найкраще!» І тепер рожева кімната була, красива біла меблі теж, а майбутнє Ленки залишалося туманним. Чи буде воно у її донечки питання без відповіді.
Сльоз не було лише емоції. Тоді я подзвонила вірному Михайлу, з яким звязок майже загубився: «До того часу, брате, було?» і чоловік був проти.
Все це я розповіла новому кавалеру, розстроєна. Але молодий чоловік, розуміючи абсурдність, не зміг приховати радість!
Бо до залу очікування, де він провів кілька останніх років, стукав потяг: Михайло, нарешті, встиг отримати своє щастя!
У квартирі одразу почалась метушня: я була заспокійлена чаєм з молоком так треба! Хлопець схопився в магазин і купив усе необхідне для малюка все, що назвав Михайло «Ленька», уже було куплено.
Кроватка пересунулась в іншу кімнату я мала спати поруч, на відстані простягнутої руки! І не сперечайся!
А я не сперечалась раптом накрила нечувана втома: так буває, коли після сильного нервового напруження людина відпускає і приходить до тями так, перша красуня нашого часу Оля Борисенко поступово приходила до себе.
І просто впала, не думаючи ні про що адже вірний і надійний Михайло був поруч: «Не переживай, Олечко я за неї подивлюсь!» І подивився, що характерно
Коли я прокинулась, підгузок у дочки був змінений, на кухні кипів бульйон, Михайло дрімав поруч зі сплячою Ленкою я спала на іншій стороні двоспального ліжка.
Прокинуту дівчину охопило дивне спокій і впевненість, що все буде добре: ми обовязково вирвемося. І ми втроє так! почали поступово вилазити з ями
Михайло приходив щодня, допомагав і фізично, і грошима: лікування дочки виявилось дорогим.
Щоб мені було легше доглядати за малюком, найняли няню, що приходила кілька годин на день.
Вечорами хлопець гуляв з дівчинкою, допомагав купати її: одна Олечка не впоралася б. Ні чоловік, ні мати не дзвонили.
Через півтора місяця прийшов за речами Сашко:
Я знав, що ти стоїш за мною з цим! І можливо, це не мій випадок у нашій родині дефектних не було! Не дзвони мамі моїй! І на аліменти не розраховуй!
Я і не розраховувала. І вже давно, і не лише на аліменти.
Тоді Михайло акуратно відштовхнув крикуючого, вже зовсім втраченого Сашка і вигнав його за двері:
Вали звідси, програмісте!
Програміст відчепився, а я подала на розлучення. Проте уникнути аліментів біологічному таті не вдалось.
Час минав, лікування донечки приносило результати вона почала поступово рум’янитися. Але радикальне поліпшення мало настати після операції: дату вже визначили.
Усе це Михайло був поруч. Настав момент, коли я попросила його залишитися. Не з подяки, а тому, що відчувала, що він потрібен мені не лише як помічник.
Незабаром Ленку оперували: післяопераційний період пройшов без ускладнень. Потім розпочалась реабілітація і звикання до здорового життя.
Коли дівчинка пішла, все вже було відносно добре: будемо спостерігати, а причини для тривоги, дорогі батьки, вже нема! Так, ми, звісно, одружились, і Михайло удочерив Ленку.
Фізичні навантаження обмежували, але Ленка зростала спокійно, не бігаючи тудисюди. Тому проблем майже не виникало.
Коли донечка пішла до школи, її відправили в студію фольклору: вона чудово виконувала українські народні пісні, у неї виявився абсолютний слух.
Тим часом у мене вже був власний блог, який я завела завдяки Михайлу люблячому і незамінному!
Ти ж, Олечко, у мене розумна! Тому просто фотографуй Ленку, підписуй цікавіше і викладай регулярно!
І я стала це робити. Виявилося, що людям це дуже цікаво: просте життя дівчинки, що одужала після тяжкої хвороби, її захоплення і радості.
Голубі губи, що заповнили інтернет, вже набридли. Тоді підросла Ленка стала вигравати конкурси. Тому я вже викладала не лише фото донечки, а й записи її пісень. Кількість підписників зростала геометрично.
З мамою стосунки залишились холодними: вона так і не простила донечці непокору. І онука її не цікавила ні хвора, ні здорова: «Тож живи сама!»
Першим телефонувала колишня свекруха це сталося після перемоги на черговому конкурсі:
Олечко, яка дівчинка схожа на мого Сашка просто одне обличчя! Ми з ним просто здивувалися!
А співаєте як! А у мене Сашка лише один: ні дружини, ні дітей. Можливо, зустрінемось колись?
Потім телефон підняв колишній чоловік:
Пробач, я тоді загорів. Але тепер бачу, що був не прав! Можемо підеш кудись ти, я і Ленка? Адже я можу спілкуватися зі своєю донечкою!
Звичайно, можеш, Сашко! Але треба, щоб і твоя донька захотіла!
А куди ж ми можемо піти, Саша? Плюс треба спитати Ленку чи захоче вона зустрітись із чужим дядьком. Я поговорю з нею й передзвоню.
Тринадцятирічна Лена, знаючи, що має двох тат, не захотіла:
Навіщо? Я його зовсім не знаю, мамо! І про що ми будемо з ним розмовляти?
Тож, вибачте, люди дорогі: ні, дівчинка!
Як у кіно: отримаєш дірку від бублика, а не Шарапову!
Наступного дня несподівано зателефонувала мама Надія, що дуже цінувала зовнішні ефекти. А ось красива картинка, чарівна дівчинка з розкішним голосом, що бере перемоги: не соромноІ тоді я зрозуміла, що справжнє щастя це любов, що живе в наших серцях.