Його звали Олександр. На знімках звичайний чоловік років тридцяти пяти, охайний, без яскравих чи дивних деталей. У профілі роздуми про «свідомість», «особистісний ріст» і пошуки «щирої, живої душі». На цьому етапі вже варто насторожитись: життєвий досвід давно підказував мені чим голосніше чоловік говорить про «справжню українку», тим частіше він шукає максимально зручний варіант, який нічого не проситиме і ні на що не претендуватиме.
Ми переписувались кілька днів. Олександр поводився коректно, хоча час від часу проявлявся дивний підтекст. Особливо полюбляв розмірковувати про те, що сучасні жінки, на його думку, зіпсовані грошима.
Всім лише кафе, Львів та новий айфон, писав він. Ніхто не хоче подивитись на душу, просто пройтися й поговорити.
Я, як вихована людина, кивала подумки і акуратно переводила розмову на іншу тему. Адже, у кожного свої рани. Можливо, колишня дружина залишила його без квартири чи без надії хто знає. Я стараюсь не робити поспішних висновків.
Але ось він запропонував зустрітись. Проблема була очевидною: надворі лютий, справжній мінус двадцять на термометрі, плюс вітер. Синоптики оголосили «помаранчевий рівень небезпеки», ДСНС надсилала SMS: «Виходьте з дому лише за необхідністю».
Давай зустрінемось у парку, пише Олександр. Пройдемось, подихаємо повітрям, без зайвої мішури.
Саню, відповідаю я, надворі мінус двадцять, ми за десять хвилин станемо льодовими скульптурами. Може, випємо кави в кавярні?
Відповідь була миттєва.
Я в кавярні не ходжу, там лише ті, хто шукає спонсора й чекає, щоб їх нагодували. Я шукаю супутницю життя, таку, що зі мною і в вогонь, і в воду, і в мороз. Якщо для тебе принципово, щоб я витратив на тебе двісті гривень, то нам не по дорозі.
Цікавість перемогла. Дуже хотілося побачити цього «борця за чистоту стосунків», для якого чашка американо знак фінансової залежності.
Добре, написала я. Парк так парк, о 19:00 біля головного входу.
Підготовка забрала не одну хвилину. З шафи дістав термобілизну, теплу фліску й гірськолижний костюм. На ноги черевики з товстою підошвою та вовняні шкарпетки, голову вушанка.
У дзеркалі на мене дивилась людина, готова до полярної експедиції.
Ну що, Саню, тримайся, посміхнувся я собі й вийшов у крижану темряву.
Рівно о 19:00 я був біля парку. Мороз миттєво вхопив за щоки єдине, що залишилось неприкритим. Сніг під ногами скрипів, навколо жодної душі: нормальні люди, включаючи згаданих «утриманок», обрали тепло.
Біля входу стояв Олександр. В осінньому пальті. Він переступав з ноги на ногу, підстрибував і дув на руки. Ніс уже набув фіолетового відтінку, а вуха яскраво червоніли.
Я підійшов.
Вітаю, сказав крізь шарф.
Олександр мене оглянув явно очікуючи побачити витончену українку, що гарно тремтітиме на морозі, даючи йому шанс порятувати її, але перед ним стояла людина, схожа на рятувальника з Карпат.
Привіт, застукав він зубами. Ти основательно підготувався.
Ти ж казав: і в вогонь, і в воду, а я вирішив почати з холоду. Ну що, йдемо гуляти, дихаємо повітрям?
15 хвилин слави
Ми рушили алеєю. Ця прогулянка впевнено увійшла у список найхимерніших побачень у моєму житті.
Як погодка? поцікавився я світським тоном.
Бадьорить, видушив він. Його обличчя вже майже не рухалося, тільки синіли губи. Я люблю зиму, вона перевіряє на міцність.
Згоден, кивнув я. До речі, про «утриманок». Розкажи докладніше свою теорію чому кава в кавярні це ознака, що «просить»?
Говорити йому було боляче, мороз обпікав горло, але переконання вимагали жертв.
Бо голос тремтів стосунки мають бути засновані на інтересі до людини, а не до гаманця. Якщо дівчина не може просто пройтись, а відразу вимагає «кормушку» вона споживачка.
А якщо дівчина просто не хоче отримати пневмонію? уточнив я, поправляючи капюшон.
Це відмовки, відрізав він і голосно шморгнув носом. Хто захоче той одягнеться тепліше.
Ось я й одягнувся, розвів я руками, демонструючи обємний зимовий силует. А ти, Сашко, не дуже. Тобі точно не холодно?
Мені нормально! майже відрік, хоча його трясло так, що це було видно навіть у темряві.
Минуло хвилин десять ми дійшли до центральної площі парку, де стояв зачинений кіоск з кавою. Олександр поглянув на нього з тугою, гідною трагічного героя.
Може повернемось? спитав він. Щось вітер посилився.
Та ти що! пожвавішав я. Ми тільки почали. Ти ж хотів зясувати душу. Давай поговоримо про книжки. Ти читаєш Джека Лондона? В нього є чудова новела «Як розвести багаття», де герой замерз, бо недооцінив холод.
Погляд Олександра був зовсім не про духовні пошуки.
Слухай, мені треба йти, перебив він. У мене справи зявились, термінові.
Які саме? Ми ж вечір планували.
Робочі. Згадав забув звіт надіслати.
О восьмій вечора, у пятницю?
Саме так! майже прокричав він.
Він різко розвернувся й майже бігом подався до виходу з парку. Я йшов слідом, смакуючи момент: мій «виживальник» витримав рівно пятнадцять хвилин.
Біля метро він навіть не попрощався просто зник у теплій підземці. Сподіваюсь, там він відігрівав не лише вуха, а й, можливо, свої переконання.
Я ж повернувся додому, заварив чай і видалив переписку з Олександром. Часу не шкода ці пятнадцять хвилин стали чудовим щепленням від почуття провини та напамятали: турбота про себе не робить українку «утриманкою». Добре, що серед снігу й морозу навчився цінувати своє тепло й здоровий глузд.
