Зал, де все ще чекають
Я запізнився на свою електричку. Не тому що затримався — просто заволікав. Дурно, прикро, і, чесно кажучи, болюче безвихідно. Стояв на порожньому пероні станції Західна, курив уперше за багато років — відверто, ніби вже нічого не страшно — і дивився, як у темряву зникають червоні вогні хвоста потяга. Курив жадібно, наче в цьому димі міг бути сенс, якого давно не було. А потім раптом зрозумів: поспішати більше нікуди. Туди, куди я їхав, нічого не зміниться. А додому… додому повертатися не хотілося. Там — лише порожнеча. Там усе, що я колись сам і покинув.
Я пішов уздовж платформи, ніби сподіваючись знайти інший шлях, інший шанс, інший поворот. Але крім мокрого асфальту, каламутних калюж і власного відбиття в них, нічого не було. Дощ тільки починався — дрібний, холодний, майже непомітний. Я зайшов у зал очікування — старий, продувний, з тріщинами на стелі, запахом іржавих труб, сирості та часу, що тут застиг.
За календарем була весна — але в залі ще пахло зимою. Старі батареї більше скрипіли, ніж гріли, під лавками збиралася бруд, а від стін віяло холодом. Біля вікна сиділа жінка років сорока з хлопчиком, на вигляд восьмилітнім. Він їв холодні вареники з пластикового контейнера, старанно, ніби виконував завдання. На ньому була шкільна форма, а поверх неї — пальто, акуратно складене на колінах. Біля ніг — потертий рюкзак. Він жував уважно, кривлячись — мабуть, вареники застигли до кам’яного стану. Жінка дивилася у вікно, ніби крізь нього. Під її очима були синці, руки лежали на колінах, як у людини, яка тримається з останніх сил. Пальці тремтіли. Ніби ось-ось щось всередині трісне.
Я б і не помітив їх, якби не її голос:
— Ти ж розумієш, що він не повернеться?
Фраза, вимовлена глухо, ніб виривалася з душі, обпалена болючим усвідомленням. Хлопчик не зреагував. Просто кивнув і продовжив їсти. Так, ніби чув це не вперше. Так, ніби у цих словах не було нічого нового.
Мені стало соромно. Не за них — за себе. За те, що підслухав. За те, що теж когось не дочекався, що пішов сам. Закортіло вийти назад у дощ, промерзнути до кісток, відчиститися, забутися. Я встав, підійшов до дверей — і тут почув:
— Не сердься на нього. Він просто не зміг. Він слабкий.
На слові «слабкий» її голос задрижав, ніби саме зараз, вимовляючи це вголос, вона зрозуміла — остаточно. Хлопчик міцніше стиснув виделку. Кісточки пальців побіліли. Він мовчав.
Я не пішов. Чомусь повернувся, сів ближче до них. Не щоб втрутитися — просто не знав, де ще бути. Ця тиша між ними — у ній було більше правди, ніж у будь-якому крику. Жінка глянула на мене. Швидко, без злости. Просто погляд людини, яка втомилась.
— Вибачте, — сказав я. — Моя електричка пішла трохи раніше.
Вона кивнула. Її обличчя залишалося нерухомим, як вирізане з каменю. А хлопчик раптом подивився на мене й спитав:
— А у вас хто пішов?
Питання було просте, наче й не вимагало відповіді. А може, вимагало — саме зараз, саме тут.
— Я сам, — відповів я. — Я сам пішов.
ВХлопчик знову кивнув, мов би це була найзвичайніша річ у світі, а за вікном промайнула тінь птаха, що впала у відблиск калюжі — і зникла.
