Так, слухай, ось історія, тільки тепер у нас все по-українськи.
Моя невістка зачинила двері просто перед носом: ніби я їм чужа.
— Мому синові вже п’ять років як одружений, а я за весь цей час жодного разу не була у них у гостях. Навіть на поріг не заходила. Невістка зразу дала зрозуміти: вона гостей не любить, — з болем у голосі розповідає 60-річна Надія Михайлівна з Львова.
Син живе з дружиною в її квартирі — скромна однушка в центрі міста. Для двох — вистачає. Вони мріють про більше, відкладають гривні, працюють. Здавалося б, усе просто, усе логічно.
— Поки дітей не було, я не лізла. Вони обидва на роботі з ранку до ночі, а я на своїй ділянці — кожен із своїми справами. Бачилися тільки на свята, дзвонили часто. Мене все влаштовувало, — зізнається жінка.
Але недавно все змінилося. Марічка — невістка Надії Михайлівни — ледве виносила донечку, пологи були важкі. Молода мама ледь вижила. Свекруха навідувала її в лікарні, приносила потрібне, переживала, допомагала як могла. Після такого вона навіть подумати не могла, що з народженням онучки її просто відгородять.
— Марічка ще до пологів казала, що хочуть виховувати дитину самі. Без допомоги. Але я думала — то просто слова. Не виспиться кілька ночей, втомиться, то й попросить допомоги. Тим більше я ж знаю, як це — бути молодою мамою, — ділиться жінка.
Надія Михайлівна згадує, як її власна мати допомагала їй, коли вона ростила Дениса. Готувала, прибирала, гуляла з ним, поки вона відпочивала. Та підтримка була безцінною.
— Я приїхала на виписку, як то кажуть — з квітами, подарунками, зі сльозами на очах. Обняла сина, привітала Марічку. А вони просто підвезли мене додому, сказали: «Хочемо відпочити, давай пізніше». Ні «заходь на чай», ні «посиди трохи». Ніби мене поставили на паузу.
Перший місяць вони взагалі нікого не підпускали до дитини. Марічка сказала — «адаптація», «час для сім’ї». Ну добре. Почекаємо місяць. Але минув другий… третій… Вже півроку, а двері так і не відкрили.
— Гуляємо тільки на вулиці. Марічка може дати мені коляску й сказати: «Пройдися, я додому — прати треба». А сама — йду, а за спиною хлопає дверцятами. Я навіть на поріг не ступила. Жодного разу. За весь цей час, — з гіркотою каже свекруха.
Надія Михайлівна спочатку ображалася. Плакала, злилася. Потім змирилася.
— Думаю, добре хоча б гуляти дозволяє. Хоч онучку бачу. Хоч неІ тепер вона просто чекає — може, колись двері відчиняться, а поки що гуляє з онучкою, співає їй пісні і мріє про те, щоб колись її запросили навіть на чашку кави.
