**Втратив кохання, але знайшов родину**
Роман місяцями носив у собі важку думку — він хотів піти. Без криків, без розбитого посуду, без сліз. Просто зникнути, ніби вийшов за хлібом і не повернувся.
З Світланою вони прожили вісім років. Без дітей, без гучних скандалів, без бурхливих пристрастей. Їхнє життя було гладким, як асфальт на головній вулиці їхнього містечка. Кожного ранку повторювався той самий сценарій: кава, тости, її акуратний почерк у щоденнику. Роман одного разу зловив себе на думці, що не пам’ятає, чим минула п’ятниця відрізнялася від теперішньої.
Світлана була ідеальною дружиною. Занадто ідеальною, і це почало душити. Дім сяяв чистотою, вечеря завжди була гарячою, все робилося без його прохань. Одного разу він подумав про чай, і в ту ж мить вона увійшла з димлячою чашкою.
— Як ти вгадуєш? — спитав він, приховуючи роздратування.
— Просто знаю тебе, — відповіла вона тихо.— Бо люблю.
Роман кивнув, але всередині щось стиснулося. Він не обійняв її, не поцілував — лише пробурмотів «дякую», як сторонній. Почуття випаровувалися непомітно, залишаючи порожнечу. Не було злості, тільки байдужість, яка лякала більше за сварки. Світлана, здавалося, все розуміла. Рідше заходила до його кімнати, менше торкалася його, частіше лягала спати сама.
Одного разу він помітив, що вона перестала чекати його біля дверей. Просто йшла до спальні, не кажучи ні слова, ніби вже відпустила його.
—
Марія врилася в його життя, як весняний вітер. Молода практикантка у їхній будівельній фірмі, вона була повною протилежністю Світлани: жвава, зухвала, з вогником в очах і сміхом, від якого хотілося жити. Її рухи, голос, навіть те, як вона недбало кидала ручку на стіл, притягували погляд.
Роман одразу помітив її, але намагався тримати дистанцію. Вона була занадто молодою, занадто яскравою. Але Марія, немов відчуваючи його інтерес, не відступала. То затримувалася біля його кабінету, то поправляла волосся, то починала пусту розмову, за якою ховалася іскра.
Він почав думати про неї постійно. Її голос звучав у голові, її силует мерещився у вікнах офісу. Вперше за роки він відчув себе живим. Вина гризла його, але він відмахувався: «Нічого ж не відбувається».
Поки не відбулося.
Пізній вечір, пустий офіс, ліфт. Вони залишилися самі. Тиша. Марія раптом наблизилася і поцілувала його — легко, без слів.
— Хотіла спробувати, — прошепотіла вона, виходячи з ліфта з усмішкою.
Роман залишився стояти, серце калатало, як у хлопчика. Кров горіла.
Вона більше не робила кроків назустріч, але її погляди, жести, випадкові дотики були як магніт. Вона грала тонко, не нав’язуючись. А він все глибше потрапляв у цю гру, перестаючи чути Світланін голос за вечерею.
Марія заповнила його думки. І він не помітив, як фантазії перетворилися на зраду.
Вони опинилися у мотелі на околиці міста. Дощ стукав по вікнах, у повітрі витав запах її парфумів. Все сталося швидко, як у гарячці. Роман почувався вільним, ніби скинув кайдани. Він не був чоловіком, що зраджує дружині — він був людиною, що повернула собі життя.
Йдучи, Марія поправила волосся і підморгнула:
— Ми дорослі. Без зобов’язань.
Він кивнув, але в грудях вже народжувався тривожний ком.
Дома його чекала вечеря під кришкою. Світлана спала на дивані, вкрита пледом. Він сів поруч, подивився на неї. Вона відкрила очі. Вони мовчали, але її погляд говорив усе.
Роман хотів пояснитися — «пробач», «це не ти», «я заплутався» — але слова застрягли. Світлана не питала. Лише відвернулася до стіни.
Він зрадив не дружину — зрадив того, хто все ще чекав його.
Але наступного дня знову поїхав до Марії.
—
Роман вирушив у відрядження, відкладаючи неминучу розмову з Світланою. Марія приїхала слідом, ніби це було само собою зрозумілим. Вони проводили вечори в його номері, стираючи межі минулого.
На четвертий день він повертався сам. Лляв дощПереходя дорогу, він побачив жінку з коляскою, що ступила на проїжджу частину, і в ту ж мить із-за повороту вилетіла машина.
