— Знову Грицько хропе! — з досадою подумала Оксана. Вона зсунула з себе руку чоловіка, на якій лежала, і перевернулася на бік.
Глянувши на телефон, відзначила, що вже друга година ночі.
— Усе, більше не засну, а завтра на роботу, — сердилася вона. — Не висплюсь і знову клеватиму носом. Хоча рано вставати не треба — друга зміна, але все одно. Вже не двадцять років, коли можна було танцювати до світанку і на ранок почуватись бадьоро. Це вже не ті романтичні вечори під місяцем, після яких не спалося, а в голові крутилися кожне його слово. А тепер не пам’ятається нічого, лише окремі фрази, але від них так тепло усміхаєшся. І його обличчя, таке рідне, немов у кіно, кадр за кадром. Ті сірі, добрі очі, без підступності, такі ясні…
А Грицько, ніби нічого й не сталося, видав ще голосніший хропіт і, не прокинувшись, мирно сопів поруч.
— Що ж робити? Може, домовитися із чоловіком спати окремо? — думала Оксана.
Від нудьги жінка почала перебирати в думках старі образи та вигадувати нові. Їй здавалося, що їх накопичилося стільки, що й на товарний вагон не вистачить. Що її гризло? Образа? Дражливість? Розпач? Хто знає…
— Діти виросли. Залишилися ми з чоловіком удвох. Усе ніби добре, але щось не так. Що саме? — тривожні думки свердлили її розум, ніж тупим свердлом, і тепер їх не вигнати звідти навіть поганою мітлою.
У темряві Оксана подивилася на сплячого чоловіка. Він тихо сопів і не підозрював, що став об’єктом її прискіпливого огляду, під яким вона шукала всі його недоліки, множила їх на два, забуваючи поділити на нуль. Хоча десь глибоко шкільні знання нагадували: на нуль ділити не можна. Але ж у чужому оці навіть порошинку видно, чи не так?
— Зовсім посивів, Грицько. І зайвих кілограмів набрав. Зморшки, як річки на карті, розбили його чоло, видаючи вік, спільні труднощі, хвороби й негоди. А колись який він був гарний!
— Тепер він не зустрічає мене з роботи так, як колись. Не вибігає в коридор, не бере пальта, не питає, як справи. А коли п’є чай, голосно хлюпає, і мене це дратує. Брудні речі ховає від мене, а я, щойно він засинає, швидко закидаю їх у пральку. Вранці кладу чисті, а він невдоволений: «Я ще не вдягав цю сорочку, а ти вже нову даєш!»
— Звичайно, він мене ображав, і не раз. І кризи ми переживали. Сварилися й мирилися, лаялися й знову знаходили спільну мову. А вже від його рідні я натерпілася! Вони вважали мене негідною дружиною для Грицька. Навіть на весіллі вінчали лише його, а я стояла поруч. Їм навіть мої сукні та черевики були не до вподоби — казали, що я марнотратниця! Хоча я завжди працювала й речей мала обмаль, і то найдешевших. Подруга шила мені сукні за викрійками з журналів. А Грицько ніколи не захищав мене, лише говорив: «Не звертай уваги. Вони заздрять».
— А найболючіше було тоді, коли захворіла наша донька, Марійка. Об’їздили всі лікарні, поки не поставили діагноз. Потрібне було обстеження у Києві. Я не спала ночами, боялася найгіршого. А Грицько здавався байдужим. Не говорив нічого, не підійшов навіть обняти. Тоді ми віддалилися.
Але коли все минуло, ми разом плакали, просили один в одного пробачення…
— А як він за мною доглядав! А як ми познайомилися! Я йшла незнайомою вулицею й ридала. Додому йти не хотілося. Небо плакало зі мною. Парасолі не було. Промокла до нитки. Справжнє горе!
Вчилася в університеті. Літо. Сесія. Дівчата збирали гроші на квіти викладачам — по п’ять гривень з людини. У мене не було цих грошей. Мама відмовила, сказавши, що підлещуватися не варто.
Стипендію, навіть підвищену, я віддавала їй, а вона видавала мені по гривні на три дні. Більше нічого! «Нащо тобі гроші? Ти ж живеш вдома», — казали батьки. Але я не ображалася — вони навчили мене ощадливості.
І ось іду я, розгублена, з двома гривнями в кишені й не знаю, де взяти решту. І тут наді мною розкрився парасоль — чорний, з дерев’яним держаком.
— Дівчино! Чого так пізно сама йдеш? — почула я чоловічий голос.
— Що вам до того? — відповіла грубо.
— Просто хотів запропонувати хустину. Витріть сльози, — сказав він лагідно.
Тоді я ще не знала, що його звуть Грицько.
Він дістав хустку — білу, в синю клітинку. Вона досі лежить у нас у комоді. Вона пахла чоловічим парфумом, і мене це вразило.
— Як він зрозумів, що я плачу? Дощ же лляв, як із відра, — думала Оксана.
— Я серцем відчув, — зізнався він пізніше. — Як я міг залишити таку красуню саму під дощем?
— Як вас звати? — запитав він.
— Оксана.
— А я — Грицько. Ходімо до кав’ярні. Випиймо гарячого. Розкажіть, що сталося.Оксана взяла його за руку, і в цю мить зрозуміла, що навіть після всіх років спільних злетів і падінь, вона і досі кохає його так само сильно, як і того вечора під дощем, коли він простягнув їй свою хустину.
