Ось як би я тобі розповіла цю історію, наче ми сидимо за чашкою кави у Львові.
У одному з забутих львівських подвір’їв, де будинки зберігали сліди часу, як зморшки на обличчі бабусі, раптом з’явилася дивна вивіска. Ніби виросла з нізвідки — примара минулого, вплетена у сірий шматок буденності. «ТАЄМНИЧИЙ КУТОК ПОВЕРНЕННЯ. Приймаємо втрачене. Умови — індивідуальні». Літери, вицвілі, наче випалені столітнім сонцем, немов відлуння з іншого світу. На тлі брудного, закурного скла вони виглядали як шепіт із забутого сну, який досі тривожив серце.
Ярослав ходив цією вулицею сотні разів. Колись тут був затишний магазин старовинних речей, потім — кав’ярня з дешевою кавою, а далі — пустка. Фасад облупився, вікна вкрилися сірою плівкою, а старі вивіски тонули у пилюці. Ярослав давно перестав помічати цей куточок міста, як перестаєш помічати біль, що став звичним. Але того дня вивіска встромилася у його погляд, наче голка в стару рану, яку він намагався забути.
Він зупинився. У віддзеркаленні брудного скла побачив себе: втомлені очі, сивину у волоссі, поношену куртку. Його обличчя було картою втрат — зморшки, як дороги до спогадів, які він давно хотів стерти. Очі, в яких не лишилося віри у дива. Людина, яка втратила забагато, щоб вірити у загадкові вивіски. Любов, довіру, доньку — все пішло, розчинилося, як дим. Навіть спогади тьмяніли, втрачаючи тепло й запах, стаючи плоскими, як вицвілі фото.
Він штовхнув двері. Вона відчинилася з тихим скрипом, ніби чекала саме його. Всередині пахло старими книжками та стиглими сливами — ароматом дитинства, захованим глибоко у пам’яті. За прилавком стояла жінка — висока, з волоссям, акуратно зібраним у вузол, і поглядом, що проникав глибше за шкіру. Вона дивилась не на Ярослава, а на щось у ньому, немов бачила тіні тих, кого він втратив.
— Що можна повернути? — запитав він, і його голос задрижав, наче говорив хтось інший, давно забутий.
— Все, що втрачено, — відповіла жінка спокійно. — Але ціна завжди своя.
Він хотів розсміятися, відмахнутися від цієї дивної гри, але замість цього відчув, як щось стиснулося у середині.
— Я хочу повернути той день, — тихо сказав він. — Останню розмову з донькою.
Її обличчя залишилося нерухомим, наче такі прохання лунали тут щодня.
— Розкажіть про нього.
Ярослав сів на стілець. Рух був важким, ніби він ніс на плечах тягар усіх своїх помилок.
— Ми посварилися. Через дрібницю, як завжди. Вона хотіла поїхати вчитися за кордон, а я… я сказав, що вона кидає нас, що зраджує родину. Кричав, що вона егоїстка, що не думає про матір, про мене. Вона мовчала, а потім кинула: «Ти ніколи не намагався мене зрозуміти». Я грюкнув дверима. Вона пішла. А через тиждень… її не стало. Випадок. З тих пір я живу, але наче не дихаю. Весь час думаю: якби я тоді вислухав її, обійняв, сказав, що пишаюсь… Може, вона б залишилась. Може, все було б інакше.
Жінка кивнула, немов чула цю історію не вперше.
— Ціна: ви забудете всі інші моменти з нею. Усі. Її сміх, перші кроки, ранкові розмови за чаєм, поїздки на Карпати. Залишиться лише цей день — переписаний, як ви хочете. Але все інше зникне, наче ніколи не існувало. Не лишиться ні тепла її посмішки, ні звуку її голосу. Лише одна розмова.
Ярослав завмер. Його руки тремтіли, чіпляючись за край прилавку.
— Це… ніби відрізати частину душі. Не тіло, а час. Моє життя.
— Саме так, — відповіла вона. — Але ви отримаєте те, що просите. Слово за словом. Все, як могло б бути.
Він мовчав. Довго. Губи рухалися, наче він перебирав у пам’яті старі сцени: її дитячий сміх, запах її духов, суперечки за вечерею. Потім підвівся, незграбно, ніби після падіння.
— Дякую. Мені потрібно подумати.
Вона не зупинила його. Лише сказала, дивлячись у порожнечу:
— Ми відкриті до півночі. Потім — закриємось. Назавжди. І більше не відчинимося, як сильно б ви не благали.
Весь день Ярослав блукав містом, наче привид. Кожен звук, кожен запах нагадував минуле. Пісня з кафе — вечори з дружиною. Запах свіжого хліба — мамині паляниці. Навіть голос вуличного музиканта лунав, як відлуння втраченого. Він ловив уривки чужих розмов, і в кожному слові здавалося щось знайоме, але вже забуте.
До крамниці він повернувся за півгодини до півночі. Двері все ще були відчинені, ніби чекали його.
— Я передумав, — сказав він на порозі. — Я хочу інше повернення.
Жінка підняла брову, і в її погляді метнулася цікавість.
— Яке?
— Я хочу повернути себе. Того, ким був до болю, до порожнеч— Того, ким був до болю, до порожнечі, до відчуття, що кожен крок — це битва.
